А Ярослав іще не знав, яке з донькою нещастя. Що робить він зараз, про що думає? Якби ж то він був тут… прихилилась би до нього, і горе перестало б бути таким страшним і неосяжним…
Ярославе, Славцю, Ярчику! Де ти зараз?..
…Лише тоді, коли після школи вони почали бачитись рідше, бо вчитись довелося в різних містах, зрозуміла Ольга, ким він став для неї. Раптом виявилося, що Славко кращий за всіх, кого вона знає. На курсі, щоправда, були непогані хлопці, але… не вистачало їм чогось. Не вистачало Славкової прямоти. Не вистачало його вміння перейматись чужим болем. Його рішучості і навіть його запальності, яку раніше вважала страшенним недоліком, може, тому, що сама вміла ховати свої почуття. І нарешті — його надійності.
Із глибин пам’яті виплив щемкий і дорогий для Ольги спогад: останній мамин день народження. Тоді ще всі вони були разом. Мама чомусь весь час доброзичливо підштрикувала батька, розповідала друзям, як він замучив своїх бідолашних співробітників нечуваними вимогами щодо пунктуальності, точності й чистоти в лабораторії. А розповідати вона вміла чудово, до того ж зображала все “в особах”, точно схоплюючи інтонації та міміку. Такі “наукові сюжети” були невід’ємною частиною всіх сімейних свят, сам батько сприймав їх напрочуд спокійно, лише всміхався поважно й трохи іронічно, ніби й не про нього мова, але Ольга раптом чомусь образилась за нього і, коли гості вже розійшлися, сказала про це матері.
Мама поглянула на неї здивовано й пильно: “Доню, невже ти гадаєш, що я хочу його принизити? У кожного з нас є свої вади. Просто одні вади можна пробачати, а інші — не можна. У нашого батька нелегка робота, і саме зараз він проводить дослідження, від яких, можливо, залежить успіх нашої експедиції. Хоч він такий стриманий зовні, та я ж знаю його добре і помічаю, як він нервує. От і кличу гумор на допомогу, перебільшую, доводжу до абсурду татову вимогливість… Мені здається, що після цього він стає спокійнішим і впевненішим у собі. Він-бо знає, що в моїх жартах нема ані краплини зла, що все це — з любові до нього. Але ти, очевидно, маєш рацію, Олю, — додала вона замислено. — Обіцяю цього не робити — принаймні до відльоту “Айстри”. Більше жартів візьму із собою…”
Вони саме стояли на балконі, а наприкінці серпня вечори бувають уже прохолодні. Оля принесла улюблену мамину білу шаль із вигадливим візерунком, теплу й пухнасту, і накинула їй на плечі.
— Дякую, доню, — зітхнула мама. — А тепер послухай, що я тобі ще скажу. Ніколи про це не заводила мови, вважала тебе малою, а ти вже встигла вирости. Мабуть, ти не одразу зрозумієш мої слова, та все одно постарайся запам’ятати їх. У всьому світі немає людини, кращої за твого батька. Якби треба було коротко сказати про нього все, я сказала б: він надійний. Ніколи не підведе ні мене, ні когось іншого. Я вірю йому і вірю в нього, розумієш? І коли ти станеш зовсім дорослою й захочеш із кимось пов’язати свою долю, спитай тоді себе: чи можеш ти на нього покластися в усьому?
Мама закарбувалася в пам’яті Ольги саме такою — у химерному місячному світлі, вгорнута в свою пухнасту шаль… і незвична тремка нота в голосі… До відльоту “Айстри” лишалось менш як півроку.
Згодом Ольга не раз дивувалася, як підходять оті мамині слова до Славка. Так, усе це вона з повним правом могла б сказати про нього. У похмурий весняний день, коли закладали пам’ятник на Зоряній площі, одним потиском руки Ярослав Чепїль узяв на себе відповідальність за Олину долю. І не лише за неї, а й за долю Ніни Волошиної — їхньої “мами Ніни”, котра свідомо відмовилась на довгий час від польотів, знехтувала найпривабливішими перспективами, аби лиш вони не почувалися самотніми і покинутими. “Якщо нб полечу я, полетить хтось інший, — сказала вона Ользі, коли про це зайшла мова. — Наука від цього нічого не втратить. А тут мене не замінить ніхто”.
У день весілля вони із Славком удвох прийшли до пам’ятника на Зоряній площі. “Благослови мене, рідна, — думала Ольга. — Благослови і ти, тату. Як би я хотіла, щоб ви побачили мене зараз! У мені — той сміх, яким ви не досміялися, і та радість, якою ви не дораділи, і ті слова, яких ви не доказали… Я завжди ішла до вас зі своїм лихом і зі своїм щастям. Сьогодні я прийшла до вас із своїм коханням…”
Ольга звикала до чекання, до невідомості, до того, що Янка ображено кривила губки: “І де це наш тато?” Вона ніколи не вимовила жодного слова докору, бо повинен же хтось літати і прокладати шляхи.
Ярчику, де ти?.. Не дотягтись до тебе, не дозватися…
Із щоденника Яни Чепіль
Дивовижа! Не віриться навіть, що це — зі мною… Одному нерозумному, примхливому, часом свавільному дівчаті освідчується в коханні дорослий і, як казала Любка, “дуже позитивний чоловік”. А ще Любонька повідомила під величезним секретом, що в нього “надзвичайно серйозні наміри”. Не можу до кінця збагнути і пояснити навіть собі самій, як же це сталося.
Цілий мішок гарних слів на мене висипав. Виявляється, я і непересічна особистість, і поетична натура, а до всього — ще й мавка чорнокоса…
Ох ні, усе це — не моє. Серйозне, позитивне, але — не моє. О, що моє, а що — ні, я добре розумію. Був би мій— якби покликав, пішла б хоч на край світу. Мій— добрий і сильний, щирий і палкий, неспокійний, невтримний… Якщо впізнаю його— ніщо мене не зупинить, попри все піду до нього. Єдине право моє — кохання.
…А що цьому? Цілком серйозному та позитивному…
Прости мені, бо я не Мавка,
Бо я була Русалка зроду.
Твої слова злетіли марно,
Мов листя восени на воду…
А надворі весна зараз. Така весна! І як страшно бути одній, самотній бути у цій весні… У мені таке море ніжності, ласки, слів невимовлених, невилитих, нерозкрилених — бо нема їм до кого летіти.
І я продовжую шукати тебе у цьому всесвіті людських очей — чорних і синіх, карих і зелених, відкритих і прищулених, добрих і хитрих, чистих і каламутних… Я повинна знайти тебе. Бо без тебе я живу лише половиною душі…
— Як справи, Олечко?
Лише Микола Матвійович зве її Олечкою. Для всіх інших вона давно вже Ольга Іларіонівна. Лікар Чепіль. Врівноважена, витримана, коректна, завжди ввічлива і люб’язна… А які почуття іноді вирують у неї всередині, знає лише вона сама…
— Маю прохання до вас, Миколо Матвійовичу.
— Слухаю тебе.
— Я хочу провести зондування пам’яті.
— У Яни?
— Так.
— Гадаєш, це необхідно?
— Миколо Матвійовичу, я мушу з’ясувати всі обставини, пов’язані з травмою. Чому пізно увечері, в дощ вона була в березовому гайку? Що її туди привело? Уже встановлено, що там було двоє. Янка, перед тим як піти з дому, лишила мені свого щоденника, мені здається, я знаю, з ким вона була тоді. Я повинна розшукати його. Спитати, що йому відомо… Я маю передбачити все. Це ж моя дитина! Вірю, Янка все сама мені розказала б, якби могла. Але ж вона не моше зараз. З дня на день чекаю, що вона прийде до пам’яті…
— Якщо ти, Олю, вважаєш, що Яна неодмінно все розповіла б тобі сама, то чи варто поспішати? Ми вивели її з критичного стану, тепер треба просто продовжувати лікування. Сама розумієш, після такої травми повинен минути чималий час, поки все прийде в норму.
— Не можу я більше чекати! Мене весь час точить одна думка: якби я знала, що сталося в той вечір, я могла б більше зробити для неї. Хоча б Ярослав був тут!..
— Ти так його ні про що й не повідомила?
— Ні. Дізнається про все, коли повернеться на Землю. Так буде краще.
— Ти завжди прагнеш узяти на себе найважче, Олечко. Але ж недаремно кажуть: поділене горе — півгоря.
— Пізно вже мені перевиховуватись… То як щодо зондування пам’яті?
— Подумай над усім гарненько, Олю. Як лікар, як мати, як жінка, зрештою… Дивись, щоб лікар у тобі не переважив. Я консерватор, і ти знаєш моє ставлення до подібних методів дослідження.
— Так. Для мене й зараз лишається загадкою, як це ви дозволили, щоб у вашій клітці здійснили першу в світі мнемокорекціго, не заперечували проти дослідів, що їх проводить моя група…