Людек, Вішів син, хоч був і молодий, але виступив сміливо, наслідуючи батька, якого всі пам'ятали.
— Пішла чутка, — сказав він, — що про долю Хвостка стало відомо старому батьку Хвосткової німкені та їхнім синам. Кажуть люди, що в день вогненних віць його сини були в городищі, звідки мати завчасно переправила їх через озеро, щоб швидше привели підмогу. Хотіли вони звернутись до кашубів і поморців за підкріпленням… ці швидко вдеруться до нас, їх не треба довго впрошувати. Поки ми оберемо вождя, вони нам землі спустошать, попалять хати… Скільки б нас не було, а без глави ми нічого не варті.
Після цього виступив Добек. Був це багатий жупан; усі знали його як хоробру, розумну й великодушну людину. Він уже років із сорок прожив на світі, хоча цього по ньому не було видно. Такий був дужий, що ведмедя міг задушити, зчавивши за шию, і часто замість того, щоб хапатись за рогатину, виривав із коренем дерево і орудував ним, як легким списом. Коли сідав верхи і кінь не слухався його, він задавлював його ногами на смерть. З людьми теж іноді бував різкий, але в битві, під час нападу, не було йому рівних в умінні підтримувати порядок серед воїнів… коли б гарячковістю не псував того, що досягав мужністю. Він славився також своєю ненавистю до німців; схопивши на границі невольників, мав звичку запрягати їх у соху, щоб орати ними. У нього було чимало різних бранців, яких він тримав закутими в колодки й годував укупі зі псами. У мирний час він був балакучий до тих, кого любив, сердечний; ніколи нічого не боявся, а коли потрібно, то й хитрував, удавши гарячкового. І цей Добек, вилізши на купу каміння, промовив:
— Князь нам один потрібен, а сватається їх аж сорок чоловік… і за кожного рідня готова битись… і ніхто не хоче поступитися… Це не новина… Адже здавна у нас, як розповідають люди, так було: коли доводилось обирати старійшин, Лешки бігали наввипередки до стовпа — інакше не могли дійти згоди… Звичайно, нам не стільки потрібні кінські ноги, як людська голова… Отже… будемо… по-давньому… Кинемо жеребок… так буде швидше… Якщо люди не вміють, хай обирають боги.
Всі замовкли, не сподобались ці слова.
— До жеребків вдамося… коли не дійдем згоди… — сказав Мишко Кривава Шия. — Часу в нас вистачить… Не варто нам з цього починати, якщо за своєю волею вибирати можемо.
Підвівся Доман.
— А чому б і не кинути жеребка? — запитав він. — Не марнували б часу. Давайте покладемо списи, кожен — свій, приведемо білого коня, чий спис він першим зачепить ногою, того й благословляють боги.
Або пошлім когось на святий острів Ледницю, хай приведе жрицю від жертовного вогню. Покладемо в порядок перед нею шапки… Чию підійме, той і князем буде… — промовив Згожелець.
Зчинився страшний гармидер: мало не бились, так сварилися; нізащо не погоджувались на жеребкування ті, які були певні, що їх повинні обрати. Так і не дійшли згоди… а тут вже й ніч наближалась. Люди почали потроху розходитись. Одні так ні з чим і пороз'їжджались по дворах, інші розташувалися в городищі, а дехто отаборився в гаю. Одні хотіли Лешка, другі — Мишка, треті — Віша, четверті — Добка; і ще було названо з десяток імен. Були й такі, котрі, знаючи Добка, тут же запропонували обрати його, але він затулив їм роти.
— Не хочу! — крикнув їм. — Я волію сам слухати, ніж наказувати… до того ж бути зовсім вільним і не мати над собою безлічі панів. Я ладен утекти на край світу, ніж потрапити в неволю…
Мишки, які були впевнені, що їх оберуть одностайно, від'їхали розсерджені й засмучені. Але все більше було таких, котрі говорили:
— І ми не гірші від них… Майна маємо стільки ж, а то й більше, і землі багато, і рід наш численний… Якщо вже їм князювати, то й ми зуміємо.
Так і порозходились усі, незадоволені собою та іншими, роздратовані, сердиті, похмурі.
Увечері, тільки-но П'ястун повернувся з пасіки до свого двору, під'їхав до його воріт Добек і скочив з коня.
— Батьку П'ястуне, — звернувся він, — ви воліли піти до бджіл, а не до людей; а коли б до нас поквапились, то, може б, нам єдність принесли. Бджоли й без вас дали б собі раду…
— А що там у вас трапилось? — запитав старий.
— Та нічого… Тільки пішли чутки, що сини Хвостка ведуть на нас кашубів і поморян…
— Бачиш, Добку, — спокійно відповів П'ястун, — це якраз добре, що я пішов до своїх бджіл: там, у лісі, я знаю, що робити; на городищі ж нічого б не довів: надто вже убогий я чоловік, і надто слабкий у мене голос… Що, всі вже роз'їхались?..