— Одні розсердились і пішли геть, а другі лежать там і бурчать… Треті, такі, як я, роздумують, куди б його пристати… Нам треба якнайшвидше когось обрати, бо появиться самозванець і сяде на шию.
На другий день вранці й Доман під'їхав до воріт з поклоном, — старого П'ястуна всі шанували.
— Що це ви так зблідли? — спитав господар; він давно не бачив Домана, нічого про нього не чув.
— Мене штрикнули ножем у бік, крові багато витекло.
Раптом звідкілясь долинув пискливий голос:
— Якби не стара знахарка Яруга, давно уже вас не було б на світі… Ха-ха!..
Вони озирнулись і побачили стару бабу, яка, посміхаючись, їм кланялась, трясучи головою й руками.
— Ти на віче чи з віча? — насмішкувато запитав Добек. — Може б, і ти там знадобилася?
— Саме йду на віче, — аніскілечки не бентежачись, відповіла стара, — а чому б і ні? Я чула, на ньому згоди немає… Хто знає? Може, якби я була, то й настала б… Бо різні речі несу в торбі… І багато чого знаю…
Прибулі кмети без упину вмовляли П'ястуна поїхати завтра разом з ними на віче.
— Навіщо вам ще одного чоловіка запрошувати, все одно ж нема згоди?.. — відповів старий. — Збирайтесь без мене, чи ж я вам потрібний?..
Другого дня було те ж саме. З'їхались старійшини на раду, а почали зваду; цілий день сперечались. Біля вежі метушились люди, збившись у натовп; то раптом відскакували й розходилися, хто куди, то збирались докупи. Здіймалися кулаки… злітали вгору шапки, потім усі йшли геть, але незабаром знову з'юрмлювались. Згоди не було… Лешки верховодили на одному боці, Мишки — на другому.
Пізно ввечері під'їхав до хати П'ястуна Мишко Кривава Шия, похмурий як ніч.
— Вітаю вас, батьку.
— Що, вже з віча?
— Так, з віча, — зітхнув Мишко.
— Чим же воно закінчилося?
— Нічим, — з гіркотою промовив Кривава Шия, — порожня сума, як згоди нема. Мало не схопили одні одних за чуби. Кожен хотів би князем бути, а слухатись нікому не хочеться.
— А вам? — запитав старий.
— Та й… мені також… Але ж я маю право, — сказав Мишко, — хто задушив триклятого Хвоста, як не я й не мої? Хто підставляв свою шию й ризикував життям? Невже я гірший за Лешків, Яксів чи Каней?
— Воно-то так, — тихо мовив П'ястун. — Але що ж тепер буде? Кажуть, Лешек і Попельок ідуть сюди з чужою раттю?
— Про вибори нема чого й говорити, — додав Мишко придушеним голосом, — хто більше збере людей, той і проголосить себе князем… і владарюватиме собі в городищі.
— Тоді навіщо було того скидати? — спитав старий. — Адже й він має таке ж право сидіти на князівському троні.
— Якщо не дійдем згоди… — перебив його Мишко. — Що краще — коли німці будуть нас гнітити чи свій сяде на шию?
Господар мовчав, дивлячись на землю.
— Робіть, як знаєте, але віче шануйте, — сказав він після хвилинного мовчання. — Що сталося з Попельком і Лешками, те може й з іншими трапитись…
— Я не дозволю, щоб мною верховодили інші! — вигукнув Мишко, підносячи вгору кулак. І він поїхав, мабуть, розгнівавшись.
Другого дня на городищі не було нікого. Тільки літала над ним зграя горобців, збираючи смітинки після коней і людей; голосно цвірінькали, сварились між собою за зерна, як учора люди за те, кому стати князем.
П'ястун сидів на ганку й дивувався в душі, чого люди так сильно жадали страшного тягаря… і тішився, що він убога людина і йому не потрібно встрява ти в суперечки, що він може залишатись осторонь.
Віче, як розповідали, розійшлося з нічим, більше того: люди, що прибули на нього друзями, поверну лися ворогами, — з образою й ненавистю в серці. Особливо нажили собі ворогів і конкурентів Мишки, а Лешки тихенько раділи; не один повертав у їхній бік голову й казав:
— Хай править нами стародавній рід, аби тільки законів пильнували.
Кілька днів на городищі було безлюдно; зате вирувало й клекотіло по дворах. Наближався святковий день жнив. Тим, хто порядкував тут, здавалося, що коли віче збереться вдруге, воно пройде успішно, — князя буде обрано. Знову почали скликати раду над Гоплом. Мишки, Лешки та інші пороз'їжджались по обійстях, щоб зібрати друзів для поради й підтримки. Багато з тих, хто занепав духом, не хотів вирушати на віче. Були й такі, котрі раділи, що нема князя, бо не треба платити данину і відсип, служити в городищі; а коли мова заходила про наїзди, хитали головою й запевняли, що німцям у себе дома та на Лабі вистачить роботи, отож вони не так швидко вирушать на Варту.
Тим часом, оскільки новопризначений день віча випав на свято, деякі, вважаючи, що хлібом можна переманити на свій бік людей, навантажили вози м'ясом, калачами, пивом та медом і повезли все це за собою, щоб було чим пригощати. Так зробили Мишки; а коли про це довідався Бумир та його прихильники, то й вони не захотіли пасти задніх і, наваливши на вози, хто що мав, прибули до городища.