Коли Візун закінчив, надовго запало мовчання; раніш кожен хотів себе звеличити, а тепер радий був би стати якнайменшим або вдати, що він такий. Віщування богів було не до вподоби найвпливовішим, і вони нарікали на старого.
Раптом ззаду нетерпляче загукали:
— На віче! Сядьмо в коло!
Усі роди позбирались купками й вихваляли своїх людей. Умить забули про віщування. Мишки пишалися пролитою кров'ю й своїми заслугами, Лешки наполягали на якихось правах, а інші вихвалялися багатством. А оскільки прибічників Кривавої Шиї було тут найбільше, сміливіші почали проголошувати його ім'я; але тільки-но почали це з протилежного кінця, — здійнялася справжня буря, і половина відсахнулась, не бажаючи визнавати його за вождя. Тоді почали називати найсумирнішого з Лешків, та з протилежного боку зчинився гамір і заглушив поодинокі голоси. Старійшини, що сиділи колом, повставали й порозходились хто куди. Згоди не було… Багато хто відійшов до валів, ліг на траві і, попиваючи мед, нарікав на інших старійшин. Візун стояв собі збоку, спираючись на свою палицю, і посміхався. Сонце заходило за обрій.
Та ось на засапанім і вмиленім коні прискакав чоловік в одній сорочці; ще здаля він щось вимахував рукою й кричав. Усі схопилися й побігли до нього. Він зіскочив з коня й несамовито заволав:
— Сини князя ведуть проти нас німців, поморців і кашубів… Вже пущу перейшли на границі…
Зачувши про небезпеку, всі кинулися до своїх коней; переполох і незмірне сум'яття охопило людей.
— Ось чого ми дочекались у криках і сварах! — гнівно вигукнув Добек. — Якщо ми зараз, втративши розум, порозбігаємось, то всі загинемо, бо переловлять нас по одному… як горобців у стрісі…
Лешки мовчали, стоячи збоку, їм легше було порозумітися з синами Хвостка. А Мишкам тут ішлося не на життя, а на смерть, і вони з'юрмились окремо.
— На коней, хто живий! Хай кожен збирає своїх людей!.. — почали вони закликати. — Нема коли роздумувати… Треба громадою вийти і перетяти їм шлях… Якщо зараз не станемо проти них, тоді буде пізно…
Раптом Добек перебив їх:
— По домах, по людей! Зберіть челядь… і завтра всі, взявши з собою, хто що має, їдьте сюди, до Гопла… Звідси рушимо на ворога… Вечора й ночі вистачить! На коней! На коней!
Розіславши гінців, всі кинулися на пасовище і до возів, умить посідали верхи на коней, і раніш ніж смеркло, городище знову обезлюдніло й затихло.
Коли настала ніч, у тому напрямі, звідки чекали нападу, заясніло від далекої заграви небо. На другий день ніхто не прибув на місце збору; всі ще готувалися; багатьом бракувало списів і рогатин… Лише на третій день почали поволі сходитися до озера люди. Всіх стривожила звістка про напад ворога. Йшли навіть жителі з найвіддаленіших сельбищ.
Не чекаючи, поки когось оберуть, Добек, що перший появився на плацу городища, сам узяв на себе командування, і ніхто не відмовився його слухатись. Він був досить сильний, щоб домогтися свого, якби хтось і був проти.
Озброєний люд у ті часи навряд чи міг називатись військом. Поляни були мирним хліборобським племенем і ще не захоплювались війнами і грабунками. Лише необхідність оборони примушувала їх озброюватись, але озброєння мали вони поганеньке. Залізного оружжя було в них мало, а мідні старі мечі рідко в кого збереглись; челядь ішла з камінними молотами й сокирами, дрючками, луками, пращами і звичайним каменюччям. Лико з липи правило за обладунок, а чудовим вважався щит, обтягнений одною або двома шкурами. Сокири й ножі, — що у кого було, — прив'язували до поясів або приторочували до коней. Челядь і слуги йшли пішки, найвідбірніша дружина і кмети їхали верхи; голови їм прикривали шишаки, а то й звичайні шапки, а плечі — мосяжні нараменники, що захищали від удару мечем. Кожен рід вів свою громадку людей, не дуже слухняну: лише погрозами й страхом трималась вона в покорі.
Добек гасав по полю, оглядаючи юрби, й шикуючи їх; а коли челядь починала сваритися, києм заспокоював її. Мишкові слуги не хотіли стояти поруч з Лешками. Але Добек, розпалившись, не спав і не їв, не відпочивав і хвилини, поки не підготував людей до сутички з ворогом. Він любив війну і лише тоді оживав, коли, взявши в руку списа, сідав на коня. Очі в нього сміялись і здригались вуста. Надвечір Добек послав найспритніших у розвідку, щоб довідалися, де зараз зупинився ворог. Вирішив спершу дістати «язика», вже тоді виступати в похід. А тим часом, відійшовши трохи від озера, Добек розташувався з людьми в гаю, щоб уночі не зрадив їх дим, що вився від вогнищ.