Посланці повернулися й доповіли, що німці вже поблизу; тихенько підповзши, розвідники навіть бачили їх, але не змогли перелічити. Просуваючись, німці хапали людей, займали череди, палили оселі, забирали все, що потрапляло під руки, й залишали після себе пустелю й попелища.
Треба було якнайшвидше виступити проти них і не пустити їх далі, бо кожен новий день багатьом коштував життя й майна. Але громади побоювалися сутички й німецької, зброї, — тієї челяді, що зібралась, було недостатньо проти такої сили; отож Добек вирішив непомітно підкрастись і зненацька напасти на них тоді, коли вони зупиняться на ночівлю й позасинають.
І кмети тихо й обережно почали продиратися через ліс; вправо і вліво Добек послав лісових людей, котрі й по землі вміли повзти, і по деревах лазити, щоб розвідали вони, де знаходиться ворог і як його найкраще оточити. На другий день у глибині пущі вони натрапили на цілий табір жінок з дітьми, старих і хворих, що з чередами й майном утекли з дворів та хат і ховалися від ворога в недоступних урочищах.
Їх не покидали розпач і тривога. Жінки сиділи на землі, стогнучи й голосячи; коли здаля долинав найменший шум, вони тулилися одна до одної. Оповідали, що багато людей вже попало в полон, що мало кому пощастило втекти і врятувати собі життя. Ліс, кущі верболозу й очерет над водою правили втікачам за притулок, але й там їх знаходили собаки, бо бігали зграями за поморцями.
Німці й поморці спустошували край вогнем і мечем; молодих зв'язували ликом і забирали з собою. На чолі ворожого війська стояли князі Лешек і Попелек, які прагнули жорстоко відплатити за батьків. Як тільки хтось із кметів потрапляв їм до рук, вони відразу ж безжалісно накидались на нього і вішали на першому ж дубі. Голосіння жінок, плач дітей, жалібне волання старих не так розчулювали громаду Добка, як розпалювали в ній жадобу помсти. Втікачі перелякано розповідали про людей, з голови до ніг закутих у залізо, в металевих щитах, від яких стріли й палиці відскакували. За цими щитами вояки стояли, мов за муром залізним.
Серце у Добка закипіло від гніву, коли він почув, що німці, грабуючи обійстя, пиячать; нажершись і нажлуктившись, вони, мов ті свині, лежать уночі, важко дихаючи… Якби напасти на них у цей час, залишилося б тільки їх позв'язувати та повбивати.
Один із стрінутих у лісі втікачів, якийсь старий дідок, узявся показати дорогу до німців. Пролежали тут аж до смерку; коли запав морок, громади тихенько рушили, посуваючись узліссям на північ. Місяця на небі не було, і їх огорнула темним крилом похмура ніч. Вони йшли довго, звертаючи то в один, то в другий бік, поки нарешті не побачили вдалині, крізь дерева, розкидані по лісі догасаючі вогнища.
Добек висунувся наперед, щоб подивитись розташування вогнищ і визначити по них силу ворога. Але було їх стільки, що він перестав лічити; йому вже кортіло рубати мечем. Войовники, видно, не сподівалися, що хтось посміє виступити проти них, і безпечно собі відпочивали. Густий ліс з одного боку долини давав змогу підкрастися майже до самого таборища.
Люди, лігши на землю, тихенько поповзли. Табір поморців був ласою здобиччю, навіть якби ті ще й не встигли награбувати добра. Народ там у них зібрався з усього вендського узбережжя аж до гирла Лаби, — найбільші у світі розбійники і волоцюги. Поморці — вояки і водночас торговці — мали у себе вдома що тільки душа забажає. У Вінеді міняли шкури й бурштин на залізо, мечі, сукна та інші товари, що привозили з півдня, сходу і заходу. Хоча мова в них і залишалася слов'янською, але серця їхні стали німецькими; заради здобичі ладні були йти на своїх, кожному служити, палити і вбивати навіть рідних братів. Спонукали їх до цього жадоба й дика звіряча вдача.
Пройшовши чималу частину краю і залишивши після себе мертві згарища, дощенту знищивши кілька сельбищ і пограбувавши багато дворів, вони оце край лісу, в безпечному місці, отаборилися. Пуща, озеро й болота оточували їх з усіх боків. Вони спочивали, але сторожі не виставили. В казанах булькала їжа, щити й мечі валялися на землі. Вояки порозпускали пояси, поскидали лати, щоб легше було дихати. І, лежачи, горлали пісень; крізь спів раз у раз пробивалися страшні крики і зойки. Це вони знущалися з жінок і дітей, схоплених дорогою. Неподалік від табору можна було побачити громаду бранців, зв'язаних ликом і вірьовками; закривавлені від тяжких побоїв, голодні, вони лежали на піску, і ніхто їм навіть шматка хліба не кинув. Їх сторожила зграя псів. Нещасні не сміли стогнати, бо слабих убивали…