Людка вдома не було; роздавши полонених, він поспішив на границю до Добка; дома господарював молодший брат.
Зустрівшись біля воріт, вони подали один одному руки.
— Я дівку сватаю, — звернувся до нього Доман. — Будь мені за дружка…
— Охоче буду твоїм дружком, — відповів молодий кмет. — Я дуже радий, що ти забув про нашу…
Глянув Доман йому в очі й невесело засміявся.
— Ти не думай, — відповів, — що я собі напитав таку, як ваша…
Вони знову потиснули один одному руки, пожартували якусь хвилину, і Доман поїхав далі. В хаті Вішів звістка про скоре весілля Домана викликала здивування, особливо серед жінок; Живя, стоячи біля вогню, сильно зашарілася й опустила очі. Може, гадала, що він до неї звернеться й візьме її? Тепер, без батька й матері, у хаті було тихо й сумно. Братови попихали нею, а брати не дуже заступалися… Вона пішла б за Домана, але він брав іншу. Така вже доля.
Старий гончар, готуючись до весілля, забув про свої горшки. Не давала йому спокою і донька, стільки речей їй потрібно було придбати. Мірш ні на що не скупився.
Удосталь було виділено на забій і баранів, і козенят; до того ж мали впасти жертвою і кілька кабанців. У бодні стояло сухе й просіяне борошно на калачі.
Якось в один із днів з'явилася на порозі Яруга, вибравши таку хвилину, коли старий гончар порався біля своєї печі. Вона глянула на Мілю, і обличчя в неї так скривилося і зморщилося від сміху, мов гриб, коли на нього наступлять ногою.
Взявшись у боки, вона запитала:
— Ну, то як, Мілюхно?.. Стара нічого не відає? І не вміє приворожувати? Може, зілля в неї не діє?.. От бачиш, — повільно говорила вона, посміхаючись і підморгуючи, — жупана тобі дала, будеш тепер шанувати… коли б не я і не мій любисточок… хо-хо! Або це зроду-віку б не сталося, або, гай-гай, ще б скільки чекала. Старі баби теж іноді можуть знадобитися молодим. Нашептати, відшептати… привернути, відштовхнути… Ми все знаємо… Він тебе кохатиме, — додала вона, стишивши голос. — А якщо в нього є інші жінки… то вони тобі служитимуть, мов ті невольниці… У заможних їх багато буває, та що тобі до цього?..
Міля знову зашарілась і затулила руками очі. Тепер, коли вона досягла того, чого так прагнула, їй було чомусь боязко й тривожно. Надто легко добилась вона свого, тому й проймав її страх.
А Яруга похитувала головою, не чекаючи, відповіді.
Засміялася й почала співати.
— Ой-ой-ой, що воно робиться, що діється на білому світі, — промовила вона, раптом посмутнівши, похитуючи головою. — Князь і княгиня… обоє… пішли до-прабатьків без вогнища й погребіння! Шкода мені їх… обезлюдніло городище! На згарищі росте трава… Княгиня розумілася на зіллі, знала, що з ним робити. Ого! Носила я їй зілля, на молодику рвучи по могилах… І вона часом по два й по три дні давала мені пити, їсти, а іноді — полотна шматочок чи клапоть сукна… Князь нацьковував на мене собак, — старих не любив… Та мене жоден собака не вкусить, хай тільки вкусить, то відразу ж сказиться… Тепер на городищі — пустка, одні головешки валяються… немає більш нічого. Та ще сороки стрекочуть… Я ходила, греблася в купах попелу… лише де-не-де біліють кістки… Шкода мальованих палат, ой шкода!
Яруга сперлась на ціпок і попленталась собі, наспівуючи:
Вирішивши сама собі побувати на весіллі, хоч її ніхто й не запрошував, Яруга, яка ніколи не могла всидіти на одному місці, кудись подалася.
В сусідньому дворі корова перестала давати молоко, треба було її обкурити, щоб відігнати чари й уроки… А в житі хтось зав'язав вузол на хворобу, і весь загін стояв незжатий; тільки Яруга без шкоди могла його розплутати. Вона знала немало всіляких таємниць: відшіптувала лихоманку, заспокоювала тих, кого духи кидали об землю, і часом сама дивувалася, що так багато усього вміла робити.
Доман, як того вимагав звичай, прислав сватів; призначили день весілля. Здійняли колесо, прикріплене до тички над хатою, — знак для парубоцтва, що звідси можна було когось вивезти.
З родичок, котрі жили поблизу, Міля підібрала собі шість дружок, яких не соромно було показати на людях: всі були гожі, молоді, свіжі, як і вона сама, веселі; проте жодна з них не була кращою від неї. І Доман підібрав собі шість дружбів, хлопці хоч куди, красені, сини кметів, — кожен чимось міг похвалитись: як не свитою, то шапкою, як не поясом, то конем, особливо ж спритністю; сміливістю й силою. Батька в Домана не було; заступав його Візун, ведучи за собою дружбів. Спершу, за давнім звичаєм, з вінками й піснями почали ходити від двору до двору, запрошуючи в гостину від імені батька дівчини й молодого пана. В хаті гончаря ще за день-два до весілля зібралася сила-силенна жінок — допомагали поратись; усі — в білому обранні; сестра старого Мірша була за матір.