Проте, як це нерідко буває перед такою подією, в той час, як усі раділи, Міля, що так жадала вийти за кмєта, відчула в душі якусь тривогу, а Доман, хоч і вважав наречену красунею, гнівався на себе, що його до іншої вабило. Жаль йому було і її, і себе. Але що ж? Слово вже дано, людей повідомлено… отже, весілля повинно відбутись.
Та й старий Мірш, хоч не ставав наперекір долі, ходив зажурений, — дочка піде, і хата спорожніє. Брати теж похмуро мовчали. Нишком у кутку вони говорили:
— Хай би вона краще вийшла за свого, за гончаря… Хто його знає, яка її там доля чекає і скільки їх там у нього?
Напередодні весілля все вже було готове. Хата побілена, підметена, обкурена ялівцем і ладаном, посилана півниками; біля дверей висіли вінки, стояло нове начиння.
Почало вже смеркати, як на дорозі почувся тупіт, і дружки, плескаючи в долоні, закричали:
— Їде місяць молодий!
Місяцем у цей день вважали Домана, якого на конях супроводжували шість молодих хлопців у хутряних шапках з пером, у пишних опанчах, підперезаних кованими пасами; через плече вершники були перев'язані вишиваними рушниками.
Молодий сидів коло Мілі, дивився на неї й зітхав, а в дівчини від страху серце завмирало. Ах! У ті дні, коли їй хотілося пташкою випурхнути з хати, не знала вона, що таке смуток і побоювання. Звідкіля ж у неї тепер ці сльози й тривога?.. Доман також бавився пасом, позирав на стіну і ніби мовчки усміхався, а куди він зараз линув думками, про це ніхто не знав.
Тим часом дружки співали:
— Прощай, мій домашній порогу…
Коли зійшло сонце, все весілля рушило до урочища, під святі дуби; старий батько мав там поблагословити молодих. Всі, хто був на весіллі, повинні були танцювати й веселитись як слід, щоб цей вечір не був для молодого подружжя призвісткою поганого життя.
Заспівали пісню про хміль — голови в гостей затуманились.
Цілу ніч від танців стугоніла Міршова хата, і на подвір'ї не стихав тупіт; дехто, втомившись, сідав перепочити на призьбі, але потім знову йшов витанцьовувати. Молодих уже провели в комору. Юрми прочан, що прямували на Ледницю, з цікавістю позирали на гончареву хату, зупинялись, потім наближалися: приваблювала музика і спів.
На світанні гості помітили в полі стару бабу; вона квапливо шкутильгала, спираючись на кий. Добігши до воріт, вона, ледве переводячи подих, крикнула:
— Тікайте! Тікайте! Сюди повзе дракон, змій! Поморці йдуть! Ворог суне — слідом за мною…
Тепер уже всі почули, але ніхто не повірив власним вухам і юродивій бабі.
— Пливе хмара куряви, дим клубочіє, земля стугонить! Тікайте, тікайте, кому любе життя! Рятуйтеся, люди! Поморці йдуть!
Здійнявши вгору обидві руки, вона скрикнула й безсило упала додолу.
Старий Мірш мовчки подивився вдалечінь і побіг у хату.
— На коней, хто може втримати зброю! — вигукнув він.
Хоробріші — чоловіки й хлопці — кинулись до дверей, дівчата й жінки забились у комору; пісні змінились набагато голоснішими, розпачливими криками.
Доман теж вискочив з хати, ведучи за руку Мілю, перелякану, в сльозах; вона, затуливши долонями обличчя, примовляла:
— Ой доле ж ти, моя доле!
Всі, мов навіжені, бігали по подвір'ї, лунали різні голоси:
— Німці!
— Кашуби!
— Вороги!
Молодь побігла на пасовисько по коней. Але що могла вдіяти ця жменька людей проти ворожої навали? Про оборону нічого й думати, треба було тікати. Міршів служник перший схопив біля плоту стару кобилу і піднявся на пагорб; побачивши хмару куряви вдалині і почувши тупіт і гамір, він одразу ж повернувся й загукав:
— Ідуть, ідуть!
Усі розгубились; думати вже ніколи, де сховатися, — можна б на острові Ледниці, але човнів уже не було; дехто першим добіг до них і, схопивши замість весел жердини, відчалив від берега.
Доман метнувся до стайні по свого сиваша, Міля, з розпущеним волоссям, без вінка, бігла слідом за ним, заламуючії руки й ридаючи. Не думаючи вже ні про кого, чоловік підсадив її на коня, сам сів, під'їхав до хати й гукнув до своїх:
— За мною, друзі!
Дружби теж вивели коней, — якого хто вхопив, на такого скочив і помчав. Жінки, голосячи й падаючи, бігли до берега. Човнів уже не видно було. Дехто стрибнув у воду і поплив. У цьому сум'ятті й переполосі кожен дбав тільки про себе і ховався, де тільки міг. У старого Мірша поблизу була яма з потайним входом; він не хотів виказувати її. Коли ж побачив, що Доман уже далеченько, Мірш перезирнувся з сином, звернув із ним кудись за повітку і зник. Не один такий напад старий гончар пересидів безпечно у ямі.