Генго кілька разів глянув на неї, дівчина зашарілася, трохи відступила, але, набравшись сміливості, повернулася на своє місце. Німець узяв непомітно з лави один із перснів і, потримавши на пальці навпроти вікна, простяг його дівчині.
— Ось вам мій дарунок за вашу гостинність, — мовив він, даючи його гарненькій дочці Віша; вона, зніяковівши, відступила, потім, гордо глянувши на купця, заперечливо похитала головою.
— Візьміть його, він вам принесе щастя, — сказав німець.
Дівчина мовчки й поволі відійшла назад. Батько глянув на неї; вона хитнула головою і заховалася за інших. Тоді Генго запропонував перстень другій сестрі; та, зашарівшись, простягла руку, покриту фартушком, і з радістю прийняла подарунок. Невістки і челядь враз оточили її, щоб подивитися на це диво. Потім дівчина побігла з усіма дівчатами й жінками до комори — показати його матері… Чути було довгий і ніби сердитий шепіт… А згодом дівчина, яка одержала подарунок, знову показалась, несучи загорнутий в краєчок фартушка шматок темного бурштину; глянула на батька, який схвально кивнув головою, і, нічого не говорячи, поклала бурштин на лаві перед німцем.
— Візьми! — сказав Віш. — Не личить нам за гостинність подарунки брати.
Усміхнувшись, Генго взяв бурштин, подивився на нього й поклав у торбину, яку носив під сорочкою. Але, перш ніж зробити це, непомітно плюнув, щоб відігнати чари…
Раптом Генго взяв з лави два наплічники і з брязкотом підніс їх угору.
— Ось що старому Вішові знадобилося б! — вигукнув він.
— Навіщо? — спитав господар. — Хіба тільки для того, щоб їх мені сини поклали до могили… На війну йти я вже й не думаю, для цього в мене є хлопці дорослі, а дома — навіщо це мені?
— Ви сказали: «До могили», — озвався Генго, — хай вас боги довго бережуть, але ж і в могилу взяти це не завадить… Адже такий у вас звичай, що коли йдуть на вогнище, то при зброї, — а це ж такому багатому кметові, як ви, саме і личить.
Старий махнув рукою.
— Що мені до того! — сказав він. — Хотіти і взяти — легко, але що дати за це? Не дуже ж у нас великі запаси.
— У вас хоч бурштин та хутра є, — вам же й до моря ближче, і з землі ви його викопуєте…
Віш поглядав на двері, чекаючи повернення синів. Незабаром з'явились обидва: один тягнув здоровенний мішок, другий ніс на плечах велику паку різних шкур, зв'язаних головами докупи. Поклали їх на долівці; німець жадібно почав перебирати в мішку, аж очі в нього заблищали. Виймав одну по одній покриті мулом та землею грудочки; де-не-де поблискували надбиті краї. Здавалося, що хтось налив у ці грудочки прозорої рідини, і вона стужавіла, замерзла й перетворилась у блискучий камінь. А шкури забитого взимку звіра так і вилискували; коли німець помацав їх пальцями, не взялася жодна волосинка.
Тепер почали торгуватися мовчки, без слів… Генго відкладав те, що хотів би взяти, старий хитав заперечливо головою і забирав назад. Кілька разів отак перелічували шкури і те, що лежало на столі; прикидали на руках грудочки бурштину, приймали, додавали. То Віш, то німець заперечливо хитав головою. То один, то другий в чомусь поступався, додавав… Торгувались повагом; іноді наставали довгі паузи, і здавалось, що умова вже зірвана; Генго вдавав, що хоче спаковувати свій товар, а хлопці починали складати шкури. Проте не дуже поспішали, і ось нарешті Генго погодився, і вони перебили руки. Обмін відбувся. Віш заходився лічити придбані речі і відразу ж почав їх розподіляти під загальну радість. Всі, дякуючи, обіймали йому коліна. Залунали схвальні вигуки. А німець зв'язував шкури і запаковував бурштин. Піт струмками котився йому з чола; купець напився води і сів на лаві.
— От бачите, — озвався господар, — скільки добра ми вам віддали, а що від вас взяли? Все це вміститься у двох жменях. Чого ж це своє ви так дорого цінуєте, а наше так дешево?
Генго посміхнувся.
— По-перше, — сказав він, — я мало життя не позбувся, везучи до вас цей товар… Для вас піти в ліс на звіра, якого тут чимало водиться, — то забавка, та й бурштин саме море викидає або земля родить…
Віш мовчки слухав. Челядники й сини відступили від вогнища в глиб світлиці і вихвалялись один перед одним подарунками. Жінки поховались у комірчину й перешіптувались між собою. Одна тільки дочка господаря, чарівна Дзіва, з цікавістю виглядала у прочинені двері.