Упевнившись, що йому стало краще, Візун знову вийшов на берег. Від зухвалих поморців усього можна було сподіватись, навіть нічного нападу невеличкого загону на Ледницю. Ніхто аж до самого ранку не лягав на острові спати. Усі в тривожному чеканні сиділи на березі. Починало ледь-ледь сіріти, а довкола панувала тиша; на озері вже не видно було плаваючих трупів, на другому березі погасли вогні; Візун помітив при блідому досвітньому світлі якусь чорну плямку на лисніючій водній гладіні… І ця плямка наближалась до острова.
Хтось повільно плив на човні, ніби його несла хвиля, — саме вітер віяв з того боку. Часом човник зупинявся, але знову під поривом вітру повертався і плинув далі. Світало, і старий незабаром розгледів у вутлому човнику згорблену жінку, що ніби куняла, накрившись плахтою. Коли розвиднілося, лупинка ця прибилася до берега і, загойдавшись, зупинилася. Жінка прокинулась, озирнулась навколо, підвелася, згорнула плахту, взяла ціпка і, ступнувши непевним кроком на берег, упала в воду.
Була то нещасна Яруга, якої поморці не вбили, бо побоялись її чарів. Уночі, помітивши на березі забутий кимось човник, вона сіла в нього, відштовхнулась ціпком від берега й віддалася на волю вітру і хвиль. Опинившись у воді, стара відразу ж прийшла до пам'яті: відчула в собі бадьорість і силу й вилізла на берег. Візун підвівся; Яруга впізнала жерця і, піднісши руки, повільно пошкандибала до нього.
— Живя, моя богиня, врятувала мене від смерті. Вже Марена хапала за горло, хотіла потягнути до ями… А Живя, як добра мати, прикрила мене своїм плащем…
— А багато люду загинуло? — запитав Візун.
— Чи багато? Всі, хто був… Усі загинули. Я бачила труп тієї, що вчора була дівчиною, а померла в очіпку… Списа увігнали їй в груди. Загинув молодий, загинули його та її дружки, всіх повбивали.
Стара скрушно хитала головою, дивлячись у землю і витираючи мокре обличчя.
— І хати попалили?
— Усе прахом… прахом усе пішло… Для круків пожива, а для людей скорбота і сльози, — зітхнула Яруга.
— Вони рушили далі? — спитав Візун.
На це запитання Яруга не змогла відразу відповісти й постукала себе пальцем по лобі, щоб зосередитись.
— Я лежала непритомна на землі, коли мене Живя накрила плащем… і нічого не бачила…
Тим часом підплив другий човен. Привіз він старого слугу, який, сховавшись в очереті, цілу ніч простояв по шию у воді й лише вдосвіта знайшов якийсь човник, щоб дістатись на ньому до острова. Він розповідав, що поморці, пограбувавши і спаливши весь окіл, настрахані вночі якоюсь звісткою, квапливо відійшли в свої ліси. Він чув, ніби вони хотіли плоти й човни зв'язати докупи і переправитись на Ледницю по скарби, але їх сполошив гонець, що саме примчав з границі. І от на тому березі залишились тільки попіл та руїни, витолочені поля й непоховані трупи. Заспокоївшись, Візун повернувся до свого хворого; Доман ще спав, а добудитись його було важко. Отож старий приготував страву і, сівши на ослоні, очікував, поки той сам прокинеться. Тільки іноді прикладав йому до лоба та до серця руку — лоб був гарячий, а серце збуджено калатало. Рани вже затягнулись і присохли. Опівдні, важко зітхаючи, Доман прокинувся; хотів було підвестись, але не зміг; не знав, де він зараз; тільки після того, як заговорив Візун, Доман поступово прийшов до пам'яті. Старий наказав їсти й пити і ні про що не розпитувати; коли хворий підживився, лише тоді дозволив йому заговорити. Мов крізь сон пригадав Доман своє весілля, несподівану тривогу, втечу з Мілею, погоню, смерть дівчини, потім неволю, знущання, останні зусилля врятуватись і боротьбу з водою, боротьбу, в якій, хоч і знесилений був, зумів перемогти і дістатись до острова. Пригадав, як у важкій гарячці він відчайдушно захищався від смерті й заціпеніння, як підкидали та несли його хвилі, як тонув та рятувався з топелі, аж поки, нарешті, вже біля берега не побачив над собою знайоме обличчя старого Візуна… Про нещасливе весілля Доман не міг говорити, Візун не хотів слухати.
— Вичунюй швидше, набирайся сил, — сказав жрець, — потім — на коня і гайда разом з усіма провчити поморцівї Ми тепер, мов бджоли у вулику без матки: нема кому вести нас, нема кому наказувати; усі загинемо, якщо так продовжуватиметься. Лешків не захотіли, то хай першого-ліпшого виберуть, без глави ж не залишимось. Боги нам віщують: «Виберіть малого, виберіть покірного й убогого…»