Дівчина байдуже глянула на неї; а стара, не чекаючи її згоди, неквапливим кроком увійшла в сад, сіла на землі коло купок зілля й дуже швидко та вправно почала складати та зв'язувати його. Спочатку стара мовчки дивилась їй в обличчя, потім щось невиразно пробурмотіла. Нарешті промовила вголос:
— О-хо-хо-хо-хо! Не змогла б я тут, на Ледниці, жити… Тісно, тихо, світа білого не видно, мов у клітці.
Дзіва зв'язувала зілля й не озивалась.
— А тут іще й біля огню мусиш пектися… дим очі виїдає. Жаль мені твоєї краси, — все жвавіше й сміливіше вела вона далі. — Тільки мучиш себе, дівчино. О! Я ж знахарка й усе знаю та відаю… Наскрізь бачу, що в кого всередині робиться. Авжеж, що так!
Дівчина, вся зашарівшись, несміливо глянула на стару.
— А що в мені ви бачите? Що? Що?
— Що бачу в тобі? Щось та бачу… воно саме зав'язується, зароджується, — мовила Яруга, — а вже коли травиця пробилася з-під землі, вона швидко росте… Недаремно ж доля сюди Домана принесла. Що кому судилося, того не минеш.
Зачувши ім'я Домана, Дзіва здригнулася, похнюпила голову й почала швидко перебирати зілля, але стара добре бачила, що вона не перебирає, а ще більше змішує його.
— Ти знаєш казку про красуню королівну? — спитала Яруга.
Дівчина, не наважуючись підвести очей, заперечливо хитнула головою, а стара промовила:
— Жила собі на світі дуже гарна дівчина, донька короля, і він більше від життя свого любив її. Все, що хотіла, мала, навіть пташине молоко… Минали роки, вона росла, і от якось батько сказав, що вже час їй заміж виходити, та вона відверто відповіла, що ні за кого не вийде, хіба тільки за такого, котрий від неї розумніший та меткіший буде і припаде їй до серця. Отож над королівським палацом прикріпили на тичці золоте колесо, й почали до неї женихи свататися. Хто тільки не приїздив: королі, пани вельможні, кмети, жупани, князі, все дорідні й гарні хлопці… Але де там! Її воля була дорожча за все, і вона всім їм відмовляла. Один був надто високий, і дівчина його обром дражнила; другий — надто малий, вона його карликом називала; той здавався надміру червонощоким, інший — блідим; один був страшенно мудрий, другий — дурний, як пень… Отже, жоден не сподобався. Прогулюючись собі в садку, королева рвала квіти, співала пісень, насміхалася з добрих людей і, взявшись у боки, повторювала: «Жоден мене не візьме! Жоден!» Хто б не приїздив, до всіх вона ставилася зверхньо. Одному сказала принести їй живої води, яку оберігав семиголовий дракон. Той пішов по воду з золотим дзбаном та й не повернувся: дракон ковтнув його, а дзбан сам приплив до королівського палацу. Другого вона послала на крижану гору по золоті яблука, той їхав-їхав, упав в ополонку, і риби з'їли його. Тільки пір'їна з його шапки припливла до палацу. Третьому загадала зірок нанизати на шнурочок, щоб вона могла їх як намисто на шиї носити; той полинув високо вгору, і грифи, що стережуть небеса, розірвали його, — тільки червоний шнурочок упав біля палацу. Та ось приїхав до неї свататись королевич Сила, великий чародій; як тільки побачив її, відчув, що серце замліло у нього, і він сказав сам собі:
— Хоч би навіть життям довелось заплатити, вона буде моєю.
Королівна, побачивши його, злякалася, вся затремтіла й розплакалася. Однак сказала йому негайно їхати за море і дістати того зілля, що мертвих оживляє; а до нього не можна доступитись, бо росте воно по той бік полум'я, котрого й вода не гасить. Королевич умить обернувся на птаха, полетів за море, спустився вниз, відламав дзьобом галузку й приніс її дівчині. А саме в цей час у короля синок помер, і весь королівський двір був у жалобі. Та коли приклали йому те зілля до серця, хлопець одразу ожив, протер оченята й вигукнув:
— Дайте їсти! Ой і добре ж спалось мені!
Щасливий король обійняв королевича Силу і звернувся до доньки:
— Інакше й бути не може. Підеш за нього заміж
Королівна заплакала гіркими сльозами.
— Ну що ж, хай буде так, якщо ви хочете, — сказала вона, — але при одній умові: я сім разів сховаюся, а він мусить сім разів знайти мене. Лише тоді вийду за нього…
Вона була великою відьмою, отже, могла змінювати личину і собі, й іншим, як тільки хотіла; але й королевич був чародієм, до того ж іще кмітливішим за неї, і вмів у кого завгодно обернутися.
На другий день королівна відчинила віконечко і голубкою вилетіла надвір, приєдналася до зграї птахів і почала собі літати… А що голуби почули в ній чужий дух, то кожного разу, як тільки вона наближалась до них, зграя розліталася, і вона залишалась одна. Королевич же обернувся яструбом і погнався слідом за нею. Голубка страшенно злякалася, сіла на землю і знову'перекинулась у дівчину. Аж глядь: яструб коло неї вже королевичем стоїть і за руку бере її. Розгнівалась королівна, пішла до себе в світлицю, зачинилася там і цілу ніч плакала й роздумувала, що їй робити; на світанні вибігла в садок, сіла на грядці й розквітла лілеєю… Всі лілеї коло неї стояли білі, як сніг, а вона одна, — бо ж кров у собі мала, — рожевіла на грядці… Королевич з батьком красуні виходять у садок і бідкаються, де її шукати тепер, як знайти. Зупинились вони якось випадково біля грядки, на якій цвіла лілея; тільки-но підійшли, а вона зі страху ще більше зарум'яніла.