Старий все ще намагався опиратися.
— Я більше годжусь до бджіл, аніж до віча, — сказав він.
Та це не допомогло. Всі навперебій переконували його, і він кінець кінцем мусив скоритись. Розбудили решту людей, і всі, посідавши на коней, поїхали до городища. А що П'ястунова челядь ще вдосвіта пішла собі працювати в поле і в ліс, з нею поїхав малий Земек, синок господаря; він мав стерегти батькову коняку.
Люди, що зібрались на віче, отаборилися коло вежі; з'їхалося їх цього дня чимало і все ще прибували й прибували. Згарища й руїни поросли травою, але подвір'я городища було так утоптане, що нагадувало тік, — тут безперервно збирався люд, намагаючись дійти згоди, однак і досі це нічого не дало. Чутка про наближення німців і небезпека нового нападу підганяли нетерплячих старійшин. Декотрі прибували зі скаргами, — їм уже поморці далися взнаки. Ці войовники найчастіше шукали заможних дворів і на них нападали, бо бідноті з її убогим майном легше було сховатись у лісі. Всі вже посідали кружка, коли під'їхали Сцібор, Болько, Мишко, П'ястун і Доман. Побачивши старця в простому сіряку, вони пригадали віщування богів і, з поваги до його сивого волосся, повставали з землі. Звільнивши місце йому, запросили до кола. І відразу ж звернулися:
— Порадьте, батьку, як нам бути, бо гинемо! Ми вже нагомонілися, тепер говоріть ви, послухаємо ва шого слова.
З усіх боків просили його, щоб він виступив.
— Хіба ви не знаєте, що робити?! — вигукнув він. — Я не скажу вам нічого нового. Треба тільки, щоб серед нас була згода і якнайшвидше ми князя обрали. Пожаліймо самих себе й дітей наших. Ладу в нас нема, розбрат панує. Отож встановімо лад.
Запало довге мовчання. Раптом один із старійшин, котрого. Краком звали, нащадок стародавнього князівського роду, підвівся з землі, здійняв угору шапку і вигукнув на повні груди:
— Ось цей і буде нам за князя! П'ястуна оберемо!
З хвилину було тихо, а потім залунало з усіх боків:
— П'ястуна обираємо!
— П'ястун буде князем! Наша кров!
І не було жодного, котрий не повторив би цього вигуку, жодного, котрий виступив би проти.
Старий відсахнувся, замахав руками, ніби намага ючись відіпхнути від себе голоси, що лунали все голосніше і радісніше.
— Я бортник, простий і убогий чоловік, — закричав він, — не вмію людьми правити! До того ж старий уже, і рука в мене надто слабка. Обирайте когось іншого, не глуміться наді мною!
В цю ж мить, скориставшись із того, що юрба заворушилась і збентежилась, він кивнув синкові, який стояв віддалік із кіньми. Перш ніж зрозуміли намір П'яста і кинулись запобігти цьому, старий вислизнув з їхніх рук. Гадали, що він прямує до інших гуртів, які голосно вітали його. Отож, поки люди вирішили затримати бортника, він скочив на коня і разом із сином помчав до своєї оселі.
Всі, хто тут був, метнулись до коней, але поки половили їх, П'ястун уже далеченько від'їхав, а його кобила, чуючи двір свій, чвалом летіла вперед. Це було надзвичайне видовище: може, з сотню вершників гналось за обраним князем, тоді як решта людей залишилась на городищі, заприсягнувшись не зрушити з місця, поки не вернеться П'ястун і не погодиться на своє обрання. Вершники скакали щодуху, не випускаючи з ока П'ястуна, але упіймати їм удалося тільки його синка, в якого кінь був менш прудкий; хлопчик, не знаючи, чого за ним женуться, і боячись за батька й за себе, залився гіркими сльозами. П'ястун перший домчав до узлісся і зник з-перед очей кметів, котрі хотіли схопити його. Вони уповільнили гонитву і, ведучи за собою сина, попростували до хати, — сподівалися, що батько вже там. Під'їхавши до двору, вони даремно розпитували, де старий: ніхто нічого не знав, бо в хату він не заходив; мабуть, відразу ж утік до лісу й десь заховався, бо кобилу свою відпустив, і вона, за звичкою, підійшла до воріт, поклала на них голову й заіржала, щоб впустили її на подвір'я.
Великий жаль охопив усіх на городищі, коли стало відомо про зникнення П'ястуна; але старійшини вирішили дотриматися свого слова — не рушати з місця доти, поки не буде знайдено обраного князя.
Минуло шість днів, і от біля городища з'явилася вічно мандруюча Яруга. Довідавшись від челяді, котра стерегла коней, про те, що П'ястун гайнув у ліс і десь заховався, стара жінка засміялася; їй не вірилось, щоб стільки людей, кинувшись за ним у погоню, повернулися ні з чим. Пішла потім до Сцібора й інших старійшин, але ті не тільки говорити, а й дивитись на неї не хотіли.
— А ось я приведу його сюди, — сказала вона. — Лісу ніхто краще від мене не знає, — не раз, бувало, і з ведмедями під колодою ночувала: від мене він не заховається, я його знайду.