Розмовляли господар з гостем поволі, і всі уважно слухали їх.
— А якщо це так важко й небезпечно, — мовив старий, — то навіщо ж ви мандруєте? Хіба нема у вас своєї хати й поля?
Генго насупив брови.
— А чого ви на лови йдете, хоча звір буває й хижий? Чоловік народжується, щоб жити, і змінити життя не може. Він не стільки ганяється за багатством, як за своєю долею, яка його штовхає світ за очі. Не раз колись цілі народи переселялися зі Сходу… зі своїх старих насиджених місць на нові, — хіба їм там землі бракувало? Отак і мій дух звелів мені блукати.
— А багато ви світу об'їздили? — спитав Віш.
Генго посміхнувся:
— Стільки, що й не пам'ятаю, із скількох річок воду пив, через скільки гірських вершин перебрався. Бачив два моря… А мов стільки чув, не перерахувати… А людей різних…
— Але з усіх народів — наших, мабуть, найбільше, — промовив старий. — Ми, поляни, розуміємо і тих, що живуть над Одрою та над Лабою, і поморців, і ранів, що поселились на Остров'ї, і сербів та хорватів, і моравів — аж до Дунаю… ще й далі. І хто зможе полічити… нас стільки, як зірок на небі.
— Гм! — буркнув Генго, — і нас теж немало…
— І землі для всіх досить, — додав Віш. — У кожного вдома є все, що йому треба, — рідна мати-землиця під ногами, сонечко над головою, вода в струмку, хліб у руках.
Генго мовчки слухав.
— Воно-то так, — нарешті промовив він, — проте одні на одних нападають — і через голод, і від зажерливості, і для того, щоб придбати невольників, якщо їх бракує.
— Це у вас таке чиниться, — перебив його старий. — А ми не прагнемо воювати, бо війною не захоплюємось. Наші боги, як і ми самі, люблять мир.
Німець скривився.
— Хто вам тут що заподіє? — пробурмотів він. — Край у вас широкий, навколо непролазні хащі, увійдеш до вас і не вийдеш…
— І ми, — сказав Віш, — навчились від вас оборонятись і воювати, адже раніше не вміли. Це правда, що там, на Заході, ваші духи кращу зброю кують, але і наш старий камінь та палиця непогано ще служать.
— Ми вже про камінь забули, — промовив Генго, — закопали старі молоти в могили, і їх уже майже ніде не видно. Навіщо тепер камінь, коли легко можна добути метал; наші люди все більше й більше добувають його з печер.
— Та й у нас його досить, нам привозять його з моря та суші — з різних країв, — вів далі Віш, — але ми вчимо дітей своїх шанувати камінь, бо ще перші боги показали нашим прабатькам, як обробляти його. І кожному в могилу кладемо молот, божу камінну сокиру, щоб перед своїми богами нею посвідчився, ким він є і звідкіля йде. Інакше його й не впізнали б. І буде так довіку — в синів та внуків наших.
Генго зацікавлено слухав. Раптом старий підвівся з лави й простяг руку до полиці, що висіла над діжою для тіста. Там лежали різні молотки, понабивані на дерев'яні держаки, і купка міцно прив'язаних до топорищ кам'яних сокир. Він узяв кілька молотків і показав німцеві.
— Ми одержали їх у спадок від дідів і прадідів, — мовив він, — ними здобували пожертви для богів, проламували голови ворогам і збивали роги тваринам. Якби не камінь, не було б людини і життя на землі. З каміння вийшла людина і з каменю жила. З його допомогою добуто перший вогонь; камінь жито перетирав на борошно, — він благословенний. Ваш метал переїдають вода, земля і повітря, а безсмертному каменю ніщо не страшне.
Сказавши це, Віш із побожністю поклав свої молотки знову на полицю.
Поки точилась розмова, жінки-служниці метушилися біля вогнища, розпалюючи його. Крізь прочинені двері комірчини за їхньою роботою стежила Яга. Працювали з ними невістки і дочки; тільки Дзіва у віночку, склавши руки на грудях, стояла оддалік і дивилася, як вони пораються. Вона була наймолодша і найвродливіша, і її найбільше любили; вона співала найчудовіших пісень. Мати їй розповідала цікаві казки, батько — прадавні легенди. Всім відомо було, що до неї навідувались духи і вві сні нашіптували те, чого ніхто — ні батько, ні мати, ані сестри — не знали. Хто хотів довідатись про своє майбутнє, запитував її — вона подивиться, подумає і скаже. А пісні в неї народжувались так, як квіти весною біля струмочка. Коли на роздоріжжях і біля святих джерел складали пожертви, вона найкраще порядкувала; і всі шанували її, а з юнаків ніхто навіть глянути на неї не смів зухвало. Всі знали, що вона була обраницею духів. Бо ж коли інші сестри й невістки боялися самі йти до лісу, туди, де літають духи, здіймаючись над струмками, озерами, горами й долинами, — Дзіва йшла сміливо, знаючи, що з нею нічого поганого не станеться, що невидима рука прожене і звіра, і вовкулаку і не допустить до неї ні дракона, ні змія.