— Ми, пане, дістались до вас, ризикуючи життям, бо нас, спадкоємців князя, переслідують, мов диких звірів. А ви замкнулися тут і не хочете захищати прав свого роду… Ми прийшли примусити вас допомогти нам і дати людей.
Мілош подивився на них грізним поглядом.
— Ви? Мене? Примусити? — повільно запитав він.
— Так, — вів далі старший, — я успадкував після батька владу… І хоч і молодий… тепер я пан над усім краєм і над вами. Принаймні родові й крові не дозволю виступити проти мене.
Мілош слухав, іноді в нього спалахували очі; ведмідь, що лежав біля його ніг, чуючи незнайомих, чужих людей, дико гарчав. Здавалося, тільки й чекав знаку, щоб накинутись на них.
— Ми повинні, — вів далі старший, — відвоювати і нашу землю, й городище. Всі Лешки мають піти з нами. А цю чернь, цей набрід, що підняв голову, треба видушити, знищити, розгромити, прибрати до рук.
Він мовив повагом, раз у раз зупиняючись, — вичікував, чи не заговорить Мілош, але князь мовчав.
— Ми обидва прийшли спитати вас, із ким ви: з нами чи з черню та хлопством?
Старий Мілош, певно, весь кипів від люті, але стримував себе й мовчав. Часом підводив очі з запаленими повіками, закушував сивий вус, і його здоровенна кістлява рука, яку він тримав на коліні, нервово тремтіла. Останнє запитання, кинуте з викликом, вивело Мілоша з терпіння. Знялася вгору його рука.
— Ні з вами, ні з ними! — раптом вигукнув він. — Я вас не знаю й знати не хочу. Ви стоїте перед і мною обидва живі й здорові, а де мої сини?.. Як ви сміли увійти сюди?.. Ніби не знаєте, що ваш батько наказав одного з синів моїх убити, а другого осліпити? Ви прийшли нагадати мені, що я повинен відомстити за кров дітей своїх — зараз же наказати одного з вас убити, а другому виколоти очі і кинути їх псам.
Обидва сини Хвостка, почервонівши від гніву, мимоволі схопились за мечі, що висіли у них на пасі, і неспокійно перезирнулися. Старий вдивлявся в їхні молоді, квітучі обличчя, ясні очі, і гнів разом з жалем все сильніше опановував його. Молоді князі мовчали.
— Ви мені тут, у моєму дворі, смієте наказувати… примушувати мене?.. Ви… мені?!
Старший ще більше почервонів від гніву.
— Я маю таке ж право, як і мій батько! — вигукнув він, тупнувши ногою і гордо піднісши голову. — Я закликаю вас воювати за спільний наш рід. Мій батько тому й наказав убити вашого сина, що той виступив проти нього і зчинив бунт; а другого осліпив — бо цей ішов братовою доріжкою і робив те ж саме… Радійте, що він йому життя дарував.
Мілош раптом підвівся, витяг з-за пазухи ріг, підніс його до вуст і затрубив. З усіх кінців подвір'я почала збігатися челядь. Сини Хвостка, не знаючи, що їх тут чекає, тільки мечі стискали в руках, ставши пліч-о-пліч; обличчя в них зблідли. Попереду біг старий смерд, злякано дивлячись на князя, — хотів довідатись, що сталося. Мілош стояв і весь тремтів; показавши рукою на непрошених молодих гостей, він вигукнув не своїм голосом:
— Зв'язати їх… і кинути в льох! У льох!
— Нас — зв'язати? — гаркнув старший, кинувшись до Мілоша. — Як ти смієш?
— Ви самі шукали цього, самі попали мені до рук, щоб я відомстив за синів своїх… їх кров жадає вашої крові… Один з вас загине, а другий осліпне.
Він відвернувся й показав рукою на них людям, що поспішали сюди:
— Зв'язати їх!.. До темниці!
Умить налетіла челядь на князів, а ті, притиснувшись один до одного, добули мечі й приготувалися захищатись. Раптом слуга кинувся і, підчепивши молодшого, повалив його додолу, інші вхопили князів за руки. Зчинився гамір і крик, їх обох, незважаючи на одчайдушний опір, зв'язали на землі. Із хат повибігали жінки, слуги — всі, хто тут жив; загавкали собаки, хижо загарчав, спинаючись на лапи, ведмідь. Обох князів повели до темниці. Це була звичайнісінька яма, викопана під валом у землі, з усіх боків обкладена бруссям; вхід до неї закривала важка колодязна ляда. Звідси довгий спуск вів униз, у вологу печеру. Синів Хвостка несли на руках, волочили по землі, нарешті, хоч як вони опирались, вкинули в яму, одразу ж зачинили ляду й завалили її важким каменем.