Гамір умить затих. Старий Мілош, важко дихаючи і стогнучи, ходив по подвір'ю, раз у раз шарпав на грудях сорочку, потирав чоло й стискав кулаки; його довга сива борода розвівалась на вітрі. Здавалося, він боровся з собою. Обличчя в нього іноді лагіднішало, іноді дико перекошувалось, то смутніло, то веселішало. Він думав, як би його відплатити за власних дітей, але ті, на кому хотів помститися, були для нього онуками, сиротами без батька й матері. У той час, як Мілош метався, збираючись для здійснення вироку покликати Гулю, в дворі, незважаючи на затишшя, панували неспокій і тривога. Мілошеві люди впізнали дітей останнього князя і, хоча й розправились над ними так, як їм наказали, страшенно були вражені і настрахані усім цим, що довелось їм. вчинити. У них пробудилася жалість. Увесь двір був на боці Лешків. Невільницьки слухняні челядники були по-рабськи прив'язані до своїх панів. Вони якось дивно перешіптувались, поглядаючи здаля на Мілоша, котрий, широко ступаючи і щось говорячи до самого себе, походжав під дубами.
Гуля, якого ще називали Обром, стояв неподалік, відчуваючи, що може знадобитися. Князь Мілош сам вирізнявся величезним зростом та силою. В ті часи не один славився цим, але кат Гуля за всіх у дворі був вищий і сильніший. Подейкували, що рін потомок обрів, які колись підкорили собі дулібів і знущалися над ними, жінок їхніх впрягали собі до возів, аж поки сини нещасних не перемогли цих гнобителів. Гуля Обр мало чим нагадував людину: скидався скоріш на прирученого звіра, хоч би й того ведмедя, що завжди вилежувався біля ніг у старого Мілоша. Він не міг увійти в жодні двері, щоб не зігнутись удвоє; віз із сіном брав на плечі і ніс, як інші — в'язку сіна. Не було такого звіра, який зміг би встояти перед ним, а людей він м'яв своїми руками, як солому. Геть зарослий густим волоссям, Гуля майже не потребував одежі. Харчувався здебільшого сирим м'ясом, а взимку спав у снігу. Виконання найжорстокішого наказу було для нього приємною розвагою. Коли звертались до Гулі, він у відповідь сміявся і щось невиразно белькотів. У городищі Гуля багатьох заступав, бо ні оскаженілий жеребець, ні жодна інша жива істота, аби тільки впіймав її, не були для нього страшними.
Князь уже не раз спрямував погляд на Обра, а той неспокійно стояв і дивився на нього, — чекав кивка. Тричі Мілош повертав до нього голову, але слово в нього завмирало на вустах.
Раптом затарабанили у ворота й почулися крики; хтось вимагав, щоб випустили князів. Сторожа, зійшовши на поміст, що височів над брамою, побачила внизу цілий загін, а з лісу сунули все нові й нові лави. По одежі й зброї легко можна було впізнати німців, поморців, кашубів, а також Лешкових домочадців, що змішалися з ними. Щораз гучніше лунали крики юрми, що домагалася князів. Мілош палав бажанням наказати Оброві, щоб той задушив їх обох і викинув за ворота.
З кожною хвилиною збільшувався натовп; залишене в лісі військо за поданим гаслом стягувалось до городища й оточило його з усіх боків. Ті, хто стояв попереду, грізно наполягали, щоб випустили князів. Залога, вибігши на вали, почала, за тогочасним звичаєм, перемовлятися й лаятися з ворогом.
Старший смерд, побачивши біля замку рать, вжахнувся і кинувся до Мілоша повідомити його, що оборонитись не вдасться. Але Мілош аніскільки не злякався і з прокляттям прогнав слугу. Прибігла жінка, прийшов до батька сліпий син, та ніхто не міг умовити розлюченого князя. Згадка про дітей ще більше загострювала його жадобу помсти. Але він не смів дати наказу, що от-от мав зірватися з його вуст.
Тим часом настав вечір, запав морок, і вояцтво, стоячи по той бік валів та без упину горлаючи, отаборилося під самим городищем. З обох боків ще не наважувалися нападати, ніхто не починав бою, тільки перекидалися грубими лайками. Настала ніч, хоч в око стрель, і зорі не могли розсіяти її густої тьми. Князь іще нічого не сказав, але Обр, якого підкликали, вже стояв біля нього й дивився йому в очі. Смерд уночі зійшов на поміст і крикнув старшинам, які добивалися за Лешків, що, якщо вони увірвуться в городище, відразу ж обидва князі накладуть головою.
Незважаючи на темряву, вся залога в повному озброєнні розташувалась на валах. Були це люди, що з дідів-прадідів служили Лешкам; народившись невольниками, вони звикли до своїх володарів і, дивлячись на те, що тепер діялося, з жалем згадували давні часи. Слуги Мілоша добре пам'ятали батька Попелька і свою службу при його дворі. Мілош суворо поводився з людьми, його боялись, життя тут було нужденне й нестерпно тяжке. Уночі біля воріт обложники, замість лаятись, почали перешіптуватись і намовляти один одного до зради. У той час, як Мілош походжав віддалік, борючися сам із собою і не відаючи, що йому робити, — помститися над молодими князями чи відпустити їх на волю, — його людей підкупляли, щоб вони відчинили ворота.