Людек, Вішів син, відіслав з іншими бранцями і німця Генга, якого забрав був із собою. Цей вже раніше блукав тут по дворах і знав їх добре; бував він і в П'ястуна і попросив челядників, котрі вели його, щоб йому дозволили підійти до князя й поговорити з ним. Генгу страшенно не хотілося з різним набродом потрапити до вежі. Хитрий німець сподівався, що своєю красномовністю і ввічливим ставленням доб'ється звільнення.
Коли привели до князя зв'язаного Генга, він упав перед старим на коліна й почав скаржитись, мовляв, від усіх зазнав тяжкої кривди: спершу, коли мирно собі повертався додому, поморці насильно забрали його з собою, запідозрюючи в сприянні полянам, а потім, вже в їх таборі, поляни захопили його в полон, ніби він привів поморців.
— Я нікому не ворог і ні з ким не воюю, — говорив Генго, вдаючи з себе надзвичайно покірливого. — У мене й жінка була з вашого роду, — розмовляла по-вашому. Моя справа — обмін і заробіток; я людям служу й боюся війни; позбувся ж усього майна і жебраком став. Змилуйтесь, княже, наді мною!
Вислухавши його скарги, П'ястун спокійно відповів, що війна має свої закони, а край повинен оборонятись, дбати про свою безпеку.
— Якби ми вас відпустили, — додав він, — ви, повертаючись до себе, натрапили б на німців; ті почали б розпитувати, що у нас діється, і вам довелося б усе розповісти своїм і зрадити нас. Чи не краще і для вас, і для нас, коли ви залишитесь тут, поки не закінчиться війна?
Генго почав благати, заклинати, щоб хоч у вежу його не кинули, де пануватиме страшний голод. Він волів краще у дибах і в ликових путах молоти в кого-небудь на жорнах зерно. Німець умів скиглити й удавати з себе невинного, і йому вдалося розчулити старого.
Князь дозволив полоненому залишитись у нього в хаті, тільки сказав, аби Генго поклявся богом, в якого вірив, що не тікатиме. Німець перехрестився, став навколішки і заприсягся й кроку не ступити з подвір'я без дозволу. На другий день цей нещасний військовий бранець вже щось міняв, бо хоч його й обдерли, як липку, в своєму лахмітті він знайшов дещо з товару, чудом вцілілого, й пропонував жінкам персні, а чоловікам невеличкі ножики, які він невідомо звідки діставав.
На це не дуже звертали увагу. Генго й справді не думав тікати, навпаки, терся там, де було найбільш людно, готовий до всіляких послуг, і все хвалився, що в нього жінка по крові й мові — тутешня і він має від неї сина. Себе називав другом полян, а поморців і кашубів страшенно гудив, називаючи їх дикунами й грабіжниками. Став він у пригоді, бо краще від інших мечі й ножі умів гострити, направляти та тримати їх у чистоті. До нього звертались різні люди, і він кожному охоче прислужувався, а брав, що давали, навіть і мало на що придатні шкурки з ягнят.
Якось, коли Генго займався під навісом ремеством, підійшов до нього Добек, який саме прибув за розпорядженням князя; він упізнав Генга і, побачивши, як той майструє, дуже пошкодував, що не має під рукою в себе такого слуги, бо вдома в нього валялось багато різного залізяччя, з яким його люди не знали, що робити.
— А чого ж ви, взявши мене в полон, не залишили в себе? — спитав німець. — Хіба милостивого князя попросите, щоб відпустив мене до вас на кілька днів під присягою, я поробив би вам усе, що треба.
Так і сталося: після того, як Добек пообіцяв, що сам буде пильнувати за німцем, а Генго вдруге заприсягся, що не втече, йому було дозволено їхати з ним. Один із челядників наказав йому сісти на коня позаду себе, і так німець дістався на нове обійстя. Тут Генго побачив зовсім інше життя, не таке, як у посполитих кметів. Добек з дитинства вподобав фах вояка; у нього було дуже багато землі, але сам він не займався ні хліборобством, ні скотарством, ні бортництвом. Це доручив управителям, бортникам, стадникам та іншим слугам, а сам насолоджувався життям. Не був він і жонатим, хоча в домі у нього повно було жінок, готових співати й танцювати на перший-ліпший поклик. На ловах — у полі і в лісі — Добек був запальний і невтомний, а, повернувшись додому, мав звичку вилежуватись біля вогню або під деревом на травичці. Перед ним завжди стояв наповнений медом кубок, і або блазні розказували йому казки, або жінки розважали його теревенями й співом. Цілими годинами й днями він тільки те й робив, що вилежувався та сміявся, а часом сідав на коня й разом з челядниками своїми їхав у ліс і по кілька днів у голоді й холоді полював, не заглядаючи до двору. З калюжі ладен був напитися і їсти будь-яку їжу. Коли ж доводилося вирушати в похід, він найкраще проявляв себе в навальному наступі, проте витримкою не відзначався. За друга міг віддати життя, та тільки-но починалась найменша звада, — готовий був брата убити… хоч потім і шкодував. Запальний і дикуватий Добек вдався й навдивовижу хитрющим: умів до якогось часу затаїтись і все, що потрібно, випитати в людини. Цю рису його характеру, окрім челяді, мало хто знав.