Генго, познайомившись з Добком, почав уважно придивлятися до свого господаря, по дорозі не зводив з нього очей, прислухався до кожного його слова, і вже коли вони прибули на місце, німцеві здалося, що він бачить його наскрізь. З великим запалом Генго заходився чистити, направляти й гострити зброю. І незабаром всьому брухту, що лежав у коморі, дав лад. За кілька днів, незважаючи на те, що розмовляв каліченою мовою, він уже вмів так забавити Добка, що той із кутка перевів його до себе в дім.
Німець розповідав, як жили люди на світі, — зовсім по-іншому, ніж поляни; як одягались жінки, яку зброю носили воїни, як розкішно жилося панам. Він умів усе це подати в такому світлі, аж Добкові самому захотілося доконче побачити те, про що розказував Генго.
Ось так поволі, заходячи з різних боків, німець обробляв Добка, особливо коли не було ні жінок, ні челядників, котрі могли б підслухати розмову. Добку розстеляли під липами шкури, він простягався на них і, отак, лежачи на животі й попиваючи мед, слухав розповіді й пісні. Коли інші, розважаючи свого господаря, втомлювались, немов із-під землі виростав німець. Спочатку Генго несміло прохопився про свій край та його звичаї, а Добек, зацікавившись, куди той поверне, підохочував його запитаннями. Відчував, що німець недаремно починає таку розмову. А Генгові здавалося, що він натрапив на простачка.
— У нас зовсім не так, як у вас, — запобігливо говорив Генго. — Такому чоловікові, як ваша милість, жити б у нашому краї, бо тут дуже тяжке життя, нерідко доводиться жителям вашим терпіти голод, відбивати наїзди, вести війну; люди по лісах розбігаються, нічого не дістанеш, куди не глянь — земля, вода й хащі. Тут усі ніби й рівні між собою — нема панів, невольників мало. Навіть князям народ не дає великої волі, а в нас воїн — сам собі пан. Королівські й князівські палаци сяють золотом, сріблом і коштовностями. Всі будинки муровані, з тесаного каменю… чудові й розкішні.
Добек не перебивав його, ще й підохочував:
— Розповідай, розповідай, мені цікаво послухати.
— У нас люди не живуть по лісах, мов ті звірі, розпорошено, а збираються докупи по містах… Будинки зводять великі, світлі… Храми божі — високі, позолочені. Та й п'ють і їдять по-іншому. А жінка, як причепуриться, здається в десять разів кращою. Коли б побачили наші міста, ви б ахнули від подиву. А ремісники усе, що тільки захочуть, можуть зробити з металу.
Генго так вихваляв свій край, аж Добек з землі підвівся; очі в нього палали, особливо, коли той почав змальовувати, в яких кольчугах-сорочках із залізної луски та в латах ходять там лицарі, яка в них зброя, які шоломи й розмальовані щити. Розповідав також різні дива про білих, як сніг, жінок з чорними, як вугіль, очима, — про красунь, що чудово співали і грали на арфах.
Добек себе тішив думкою, що все це згодом і в полян буде, і розмірковував, навіщо ж німець так вихваляв перед ним свій край. Ні, це робив він не без причини!
— Те ж саме могло б бути і в полян, — говорив Генго, — але ви самі цього не хочете. Ваші князі були в родинних зв'язках з німецькими, і вони б тут запровадили такий самий лад, та ви їх скинули і обрали князем простого кмета.
Тепер Добек зрозумів, куди хилив зрадливий німець: той його випробовував; отож Добек удав, ніби й він такої ж думки, — мовив, що хоч, як і інші, схвалив вибір П'ястуна, проте не дуже це йому до вподоби.
— Кмет кметові рівний, — сказав він, — але якщо змогли його обрати, то чому ж не можна мене?
Німцю здалося, що Добек уже повністю в його руках, і він поступово дав волю язику — став переманювати свого господаря на бік Лешків, а той не опирався. Заговорив про те, який пишний у Хвосткового тестя двір, скільки при ньому лицарів і як весело їм живеться.
Добек лукаво підтакував йому, щоб той говорив далі. На другий день сам завів мову про це, і Генго вже сміливо молов язиком, підбиваючи Добка перейти на бік молодих князів. Мовляв, не буде ніякого віча, запанує послух і повний порядок…
У Добка так і свербіли руки, коли слухав німця, проте стримував себе й продовжував підохочувати його, щоб побачити, як далеко зайде він. І Генго тихенько зізнався, що перебуває на службі у діда молодих Попельків, і навіть відважився шепнути, що Добек повинен побачитися з ними, перейти на їх бік та інших підмовити, за що йому потім дістануться великі земельні володіння разом із відсипом і даниною.