На вогнищі варили й пекли — готували вечерю, заради гостя значно багатшу, ніж завжди. Смажився на рожні шматок козлятини, у великому горшку варилося м'ясо з крупами. Яга заздалегідь наказала наточити в дерев'яне цебро пива, один із хлопців приніс меду, яким частували тільки гостей. У господі відчувався достаток: було досхочу і молока, і дичини, і коржів, і хліба. Все це поставили на стіл, а Віш, кивнувши гостеві, запросив його вечеряти; сам він сів на покуті, на своєму постійному місці. Нижче, на лавах, примостились його сини, а ще нижче — челядники… Дівчатам та невісткам не годилося сідати з чоловіками, і вони прислуговували їм. Всі мовчки заходилися коло м'яса, розриваючи його руками; тільки Генго, добувши прив'язаного до шкіряного паска ножика, накраяв для себе маленьких шматочків. Цей чужий звичай здивував господарів: вони, окрім хліба, все розривали і їли, орудуючи руками.
На столі стояли дзбани і черпачки з водою, пивом та медом. Віш із одного з них трошки надлив на землю… Голодний подорожній їв і пив донесхочу, і не скоро йому спало на гадку, що він залишив біля коней голодну дитину. Нарешті шепнув щось старому Вішу, той кивнув головою.
— Їжте спокійно, — сказав він, — про нього не забудуть. У нас звичай не тільки пам'ятати про пана, але й про слуг, а коли б ви мали при собі псів, то й вони не залишилися б голодними. Хоча це й тварини і боги мову в них відібрали, але хто знає, що носять у собі? Адже вони нас розуміють, стережуть за життя і після смерті сумують по нас.
Говорячи це, він поглядав на своїх собак, які, пронюхавши, що в хаті вечеряють, вирвалися з хліва, вбігли до світлиці і тепер гризли кістки, що їм кидали під стіл.
Сонце вже схилилось на захід, коли, наївшись і напившись, Віш устав з-за столу; за ним і інші підвелися. Встав і Генго; звільнивши місце для жінок, всі вийшли на подвір'я.
Після того, як німець поскладав сакви під навісом, — завтра до схід сонця він збирався вирушити в дорогу, — старий, спираючись на костур, повів гостя до річки.
Вони знову сіли на тих самих каменях над водою.
Помовчавши з хвилину, Віш глянув на німця.
— Ви щасливо дісталися сюди. А куди ж далі думаєте їхати?
— Куди? — повільно повторив німець, ніби не бажаючи виказати своїх намірів. — Я й сам добре не знаю. Але десь тут, здається, князь ваш над озером живе… Якби до його двору недалеко було, я вирушив би туди…
Віш звів сиві брови й показав рукою праворуч.
— Он там живе князь… в городищі над озером, до нього за день можна доїхати. Князь, князь… — уїдливо повторив старий. — Цей князь уже намагається поширити свої права на всі наші землі, він по всіх усюдах полює і зі своїм вояцтвом робить, що хоче… Це лютий чоловік; потрапити йому до рук — все одно, що в пащу голодному вовкові… Але й на вовків люди мають свій спосіб.
Німець промовчав.
— Це ж ваш князь, не чужий, — сказав він після паузи. — Треба ж щоб народ мав свого ватага, бо що б він робив, коли б ворог напав?
— Хай нас від цього боги боронять, — мовив старий. — Ми одне тільки знаємо: до того часу у нас і воля, поки мир. Приходить війна, з нею — і неволя. А кому війна користь приносить? Не нам, звичайно, а нашому князеві та його слугам. Ворог наші хати спалить, скотину займе; а вони невольників і здобичі нахапають для себе. Тільки й того, що наші діти загинуть; а хто поляже на війні, тому й могили не насиплють, тому круки тіло розклюють.
І він зітхнув.
— Видно, цей князь, що сидить у городищі, сильний? — спитав Генго.
— Боги всесильні, — буркнув Віш, — та й громада буває сильною… Що мені до князя; я данину йому плачу, яку скаже, і знати його не хочу, — ані його, ні цілого племені Лешків.
— Ви самі собі пан, — улесливо кинув Генго.
— Таж певно, — відповів Віш. — Коли б я тут не мав права жити так, як хочу, то пішов би собі, як колись батьки наші, зі своєю родиною кудись в інше місце, де нема ні війни, ні неволі, адже є ще вільні землі. Виорав би чорними волами нове поле й осів би собі на тій землі.
Німець глузливо посміхнувся і промовив:
— Та що там! Коли б ви мені роз'яснили і показали дорогу до Гопла, де живе князь, — хтозна, може, я ще подався б і туди… Хочеться і в тих краях трохи побувати.
Господар на якусь мить замислився.
— А чому б і ні? Спробуйте щастя, — сказав він. — З ваших уже не один побував там, може, не одного там застанете. Жона ж у князя з німецького краю, і він радий був би правити нами на німецький лад.
Старий підвівся з каменя.
— Сонце ще не зайшло; у вас добрі ноги? — спитав він. — Ходімо на гору, що он за лісом, звідти далеко видно… З гори я легко покажу вам дорогу… Підете зі мною?