Після довгих роздумів князь звернувся нарешті запитливим поглядом до воєвод: як бути? Чекати, поки поморці перші нападуть, і оборонятись чи всім натовпом накинутись на них?
Два табори стояли на двох пагорбах, між ними лежала долина. Посередині звивався маленький, майже пересохлий струмок. Ніхто з воєвод ще й словом не прохопився, коли за кільканадцять кроків показався Візун, що поспішав до них, тримаючи в руці спис, окутий залізом. Ступав бадьоро, весело, ніби помолодів на багато років.
— Іду із храму, від вогнища! — вигукнув вій. — Несу вам добру призвістку! Звертався я до вогню, води, дивився на літ птахів, вилитий віск і дим святого багаття… Все провіщає ворогові загибель!.. Дивіться! Над вашими головами злетів птах, білий, мов голуб, а он там, під лісом, кружляють зграї круків!.. Ой Ладо! Колядо! — крикнув він. — Ідіть! Наступайте!.. Хай жоден з ворожих ратників не повернеться звідси! Ладо! Вперед!..
Воєначальники і ближчі шереги повторили Візунів поклик, сприймаючи це як щасливе знамення. П'ястун вказав правицею на ліс. Сцібор з людьми, що стояли ліворуч, відразу ж рушив на ворога, намагаючись обійти його зліва. Лютий зайшов справа. Болько Чорний поспішав слідом за ним; Мишко — за Сцібором, а Порай з Нагим залишились посередині, біля П'ястуна. Все військо злагоджено, мов один велетенський чоловік, зарухалось; воїни підхоплювали з землі щити; знялися вгору станиці; тисячники та найдужчі з людей повиходили наперед, бойові лави наїжилися списами.
— Ладо!.. — гриміло з кінця в кінець.
На протилежному боці вже можна було розгледіти трьох воєначальників, які їхали попереду в червоних плащах і позолочених шоломах, а поруч них — обвішані залізом німці, котрі показували на щось руками, повертаючись то праворуч, то ліворуч. За ними сунула безладна юрма, то розсипаючись, то збиваючись у купу. Невеличка жменька німців, котрих легко було відрізнити, ні на крок не відходила від молодих князів; за ними поспішали поморці з залізними мечами й мотками вірьовок біля пояса, призначених для зв'язування невольників і пакування здобичі. Як тільки поляни пішли у наступ, вигукуючи: «Ладо!», поморці теж кинулись уперед з окриком, якого не можна було розібрати. Воєначальники в червоних плащах у супроводі німців зникли в юрмі, а вперед вирвалась купка найзапекліших поморців, звиклих до набігів. Вони мчали, розмахуючи мечами й списами, ніби викликали на сутичку полян, котрі чекали на них на схилі пагорба.
Відділяв їх лише пересохлий струмок, що протікав у долині. Загони Сцібора і Лютого, широко розступившись, насідали на поморців з боків. Вже не видно було, щоб з лісу виходила ворожа рать; останні лави її, несміло висунувшись на узлісся, наздогнали тих, що вийшли наперед.
Шум, що передвіщав бойову сутичку, наростав з кожною хвилиною. Обзивали одні одних псами й гадюками, падлом і стервом гнилим, найогиднішими словами… Передні плювались і здіймали кулаки, а коли з обох боків збудження перейшло у шал, глухо затарабанили по щитах молоти; перші лави кинулися вперед, налетіли одні на одних і відразу ж перемішалися між собою, так що не можна було відрізнити ворогів від своїх. Незабаром з передніх лав виник вал конаючих і трупів, що перегороджував шлях подальшим лавам. Ті, що лежали на землі, ще пручались і душили своїх супротивників, тоді як інші, топчучи й чавлячи їх ногами, продовжували бій.
Лютий, що вів людей своїх в обхід, помітивши навпроти себе Клодвіга, котрий сидів верхи на коні, відразу ж пробився через юрбу і яструбом накинувся на нього. Він по плащі й шолому впізнав у ньому воєначальника. Піднявши вгору молот, замахнувся і кинувся на німця; той відскочив убік, потім подався вперед і полоснув Лютого мечем по оголеній потилиці. Виступив кривавий пруг на його шиї, але кров не пирснула; а Лютий зметнув молот і, вціливши Клодвігу в груди, звалив його з коня на землю. Німці від жаху скрикнули і цілою юрбою накинулись на Лютого, а той, розмахуючи молотом, запекло оборонявся. Сікли його мечі, але серйозних ран не завдавали. Здавалося, його зашкарублої шкіри навіть залізо не могло взяти, тільки залишало пошкрябини. Оточений з усіх боків, Лютий змушений був відступити, а конаючого Клодвіга підхопили на руки товариші. З рота в нього юшила кров.
Болько Чорний разом з Мишком також увірвались у середину юрми, ганяючись за молодими Попельками. Але німці та придворні слуги, налякані долею Клодвіга, обступили Лешків стіною.
Пиха і лютість поморців охолонули після першої ж сутички, в якій не вдалося їм зламати ворога. Вони відбивалися й відходили під натиском полян, що уперто наступали і, оточивши з обох боків пагорби, поспішали зімкнути кільце. Вільний до лісу шлях звужувався з кожною хвилиною. Лешки з жахом побачили, що обидва загони полян от-от займуть узлісся. І поморці поквапно почали відступати.