А в долині точилася найзапекліша битва; тут зіткнулися люди, котрі думали не про перемогу, а тільки про те, щоб вдовольнити войовничий запал та намордуватись. Бій не вщухав: ледве переривала його втома, як поновлювала нестримна лють. Із куп мертвих тіл раптом вставали, оживши, трупи, щоб з новою запеклістю ринути на ворога і впасти убитими наповал. Коні кусалися і, оскаженівши, топтали людей; собаки поморців і князів, виючи, кидалися на воїнів і падали, прохромлені списами.
Сонце вже давно хилилось до заходу, а битва все ще тривала; розпорошені лави поморців квапливо тікали до лісу. Лешки, боячися, щоб їх не схопили, ще раніше непомітно відступили із жменькою своїх найближчих прихильників. А для решти шлях був відтятий. Всіх, хто біг до лісу, перестрівав із своїм загоном Лютий і зганяв із пагорба назад у долину, на поле битви; поляни натискали з усіх кінців. У полон не хотіли брати нікого; почалася дика різанина; жменьку поморців, що розпачливо оборонялись, розгромили дощенту, — молотами цілились у голови, списами — у груди. Всю долину і схили пагорбів покрили трупи, і коли стемніло, не було кому битись і кого вбивати. Старшини верхи об'їжджали поле бою, а воїни, пойняті диким шалом, добивали тих, хто ще ворушився і стогнав. Останнє проміння вечірньої заграви освітило жаске видовище — поле, всіяне вбитими. По бойовищу блукали коні, обнюхуючи трупи, шукаючи полеглих господарів.
П'ястун і поранені воєводи дивились на пагорби; люди, що стояли купами по схилах, підносячи закривавлені руки, проголошували перемогу. Коли запала ніч, поляни розклали багаття й заспівали пісень. Челядники із смолоскипами в руках обходили поле і роздягали забитих. Ховати їх не поспішали: вони мали стати поживою для круків, що неспокійно кружляли вгорі.
П'ястун з воєводами примостився біля вогню. Почали раду радити, як бути: чи далі наступати, чи відпочивати?
Старий князь, за своєю звичкою, довго слухав, що казали інші, й не поспішав говорити. Лише коли всі висловились, промовив:
— Двоє воєвод вирушать у погоню за втікачами і відомстять поморцям за напад. Цього досить, щоб їх настрахати… А ми — ось тут, де боги дарували нам перемогу, на кістках ворогів закладемо нове городище, столицю нашу, нарікши її К н е з ь н о м. Завтра погребемо тіла, щоб не псували повітря й землі, а як відпочине люд, відразу ж почнемо будувати городище і вал.
Всі радісно вигукнули: «Кнезьно!» А воєводи встали, один перед одним домагаючись дозволу йти на Помор'я. Кожен з них мав якісь заслуги, дійшло вже й до суперечки, та П'ястун легко розв'язав її, наказавши Лютому та Больку Чорному завтра ж вирушати в похід. Всі одразу ж замовкли, але із заздрістю позирали на них.
Збоку біля вогнища лежав поранений Добек, а біля нього стояли Людек, Вішів син, і Доман. Цього дня Добек бився з небаченою досі запеклістю і витлумив чимало ворогів, але один з них, вже звалений на землю, останнім зусиллям всадив йому в ногу списа. Хоч витягли древко й відразу, але рана залишилась глибокою, нога була понівечена, а листя та губка, які без кінця прикладали, не могли затамувати крові. Він лежав блідий і стогнав від болю, проте обличчя посміхалось і радісно блищали очі, а коли непритомнів, приводила його до пам'яті думка, що нарешті відомстили дикунам, котрі спустошували край.
— Гей, — вигукнув Доман, — нездорово тут, на вигоні, лежати й дивитись на трупи. Візун уже повернувся на острів, вмочивши у ворожу кров списа… ми перевеземо тебе до старого. Він промиє твої рани святою водою і краще від нас перев'яже… Так і мені там врятували життя. Я сяду за весла й перевезу тебе.
Самбор, що стояв за Людком, теж озвався:
— Може, й мене візьмете?.. Я буду голову йому держати на колінах.
Усі просились на острів: Доман, Добек, Самбор; їх вабило до Дзіви, хотіли побачитися з нею.
— Я з радістю поїхав би, — сказав її брат Людек, — але в мене серце защемить, як побачу рідну сестру, прикуту до жертовного вогнища; в іншому місці була б собі господинею… Ні, не поїду я… Привітайте її від мене… А ти, Домане?
— Я, звичайно, поїду! — вигукнув Доман. — Поїду! Вона штрикнула мечем і пролила мою кров, але потім, коли я, поранений і хворий, приплив до острова, доглядала мене і врятувала від смерті.
— Привітайте її, — повторив Людек. — Від мене, від брата і сестер, від наших стін і порога, від домашнього вогнища.