Добек не прохопився жодним словом, і пораненого взяли на руки й понесли до човна. Доман сам поклав його голову на коліна, а Самбору, що закутував йому ноги, передав весла.
Човен поволі поплив. Ніч була напрочуд ясна, і їм привиділося, ніби в місячному промінні танцювали на воді русалки. Нарешті показався зарослий деревами острів; над храмом удалині здіймався рожевуватий стовп диму, червоніли віконця хат, а на луці стояли табором люди, що сховалися від поморців; вони чули шум битви лише у тужнім завиванні вітру. Коли човен наблизився до острова, на березі з'юрмився натовп цікавих; Дзіва була серед них; вона стояла й дивилась у даль, ніби когось чекала. Доман перший упізнав її.
— Он вона стоїть! — вигукнув він. — Дзіва! Дзіва! У кого ж іще такий зріст? Така постава? Така королівська краса, як не в неї?
Човен зарився носом у прибережний пісок. Самбор вискочив, щоб витягнути його на берег. До них спокійно, без найменшого здивування, підійшла Дзіва, ніби чекала їх і передчувала, що вони приїдуть. Самбора, який припав до її ніг, цілуючи краєчок сукні, вона зустріла усмішкою, Домана рум'янцем, а над Добком заклопотано схилилася, коли він застогнав від болю. Стояли тут і Візун, і стара Наня, і кілька дівчат, охоронниць вогню.
Ворожбит, котрий ще задовго до кінця битви повернувся до храму і приніс у пожертву скривавленого списа, не розпитував, як закінчилась битва. Вигляд у нього був гордий і переможний.
— Ми розгромили їх! — вигукнув Доман, вискакуючи з човна. — Збулося ваше пророцтво. Мало кому з ворогів удалося вирватись живим… поліг один із їхніх вождів, однак Лешки втекли в ліси…
Візун майже не слухав; він схилився над Добком, щоб подивитись, куди той поранений. Добек показав на ногу.
— А ти… Чи ж відплатив йому? — спитав жрець
Залишив у полі крукам на втіху. Скарав на горло тим самим мечем, який німці подарували мені.
— Несіть його до святого джерела, — сказав старець, — сама вода вилікує, якщо вже не живе той хто поранив його…
Добка взяли під руки й понесли. Попереду йшла Дзіва, а всі — слідом за нею. Іноді вона озиралася й шаріла, зустрівшися поглядом з Доманом, що не спускав з неї очей.
Мовчки підійшли вони до хати Візуна, що стояла поблизу храму. Добка поклали, а Дзіва побігла по воду, бо до джерела важко було дістатися. Доман метнувся слідом за нею; дівчина замислено стояла над джерелом, поправляючи коси й вінок на голові як раптом побачила його. Щоки в неї залилися рум'янцем, вона повернулась, опустила очі.
— Я допоможу зачерпнути води… я сам понесу… — прошепотів Доман, ухопившись за дзбан рукою.
Дзіва нічого не відповіла, зирнула на нього і, засоромившись, відвела погляд.
— Що подумають люди? Що скажуть, — пробурмотіла вона, — коли побачать тебе тут?
— Що я приніс вітання тобі… Людек просив переказати добре слово від нього і передати поклін від брата, сестер, рідного вогнища, стін і порога.
Дзіва зітхнула.
— Вони всі за тобою сумують…
Слухаючи його, дівчина весь час відверталася, по тім, ніби для того, щоб якнайшвидше припинити розмову, схопила дзбан із водою й квапливо пішла, не сміючи озирнутися. Похнюпивши голову, Дзіва швиденько повернулася в хату Візуна, де біля постелі хворого зібралось чимало людей. Стара Наня перев'язувала рану, Візун готував зілля; коли дівчина ввійшла з водою із святого джерела, всі розступилися; вона вмочила у воду хустку й мовчки приклала до рани.
— Ви скоро одужаєте, — тихенько прошепотіла Дзіва, всміхнувшись до хворого. — А тепер тільки відпочивайте…
Візун показав на двері, і всі почали виходити. Дзіва вийшла першою, Доман навіть не вгледів коли.
Але податися вслід за нею не міг, бо його оточили люди і стали розпитувати, як здобуто перемогу, як точився бій і скільки загинуло людей. Доман сів на камінь під хатою, навкруг нього зібралась юрба, і він почав розповідати про битву, про те, як на диво дружно, в один і той же час зійшлися з усіх кінців юрми, як необачний ворог сам потрапив їм до рук, як вони з криком кинулися в бій, як молоти гатили в щити, як мечі мідні обручі розсікали, які чудеса хоробрості виявили воєводи, ведучи за собою людей…
— Коли ми їх оточили і стиснули, ніби змія, кільцем, — сказав він, — нікуди їм було тікати, і вони, захищаючись, запекло билися. Ворожі вояки падали, як снопи, звалювалися, як зрубані дерева. Черепи тріщали, як горіхи… кров лилась, мов потоки після дощу… стікала в струмок, а із струмка в озеро, і біля берега воно зачервонілось…
Доман розповідав, як у П'ястуна над головою літав білий птах, а над Лешками кружляли чорні круки, як вовкам і голодним псам залишили на ніч мертві тіла на поталу… Він говорив, потім замовкав, а юрба слухачів кричала: