— Розповідай… розповідай!..
Пізно вночі закінчив Доман розповідь і, бажаючи сьогодні ще зробити жертвоприношення богам, а, можливо, і сподіваючись побачити Дзіву, пішов до храму. Але її тут не було. Стара сивоволоса Наня пильно стежила за ним, не відходячи ні на крок. Доман вийшов з контини і попрямував на берег, до озера, щоб лягти в човні; раптом почув позаду себе шелест. Сміючись, слідом шкандибала стара Яруга. Він зупинився, обернувся до неї, вона підійшла ближче і, хитаючи головою, пробурмотіла:
— Вабить вас сюди… вабить… Ой, знаю, хто! А що я пообіцяла, пам'ятаєте?.. Зроблю. Умію я, паночку, приворожити й відворожити…
— А чом до мене ви не приворожили? — з докором запитав Доман. — Дівка, як і раніше, втікає!
— Ой-ой! — вигукнула відьма. — А того ви й не знаєте, що втікає та, котра хоче, щоб її доганяли.
Стара підійшла до нього, озираючись довкола, ні би боялася, щоб її не підслухали. Прикрила долонею рот і прошепотіла йому на вухо:
— Вже тепер, як її викрадете, не буде вона опиратися… Не покалічить вас…
— А як же я її можу викрасти з храму? — запитав.
— Бувало й таке… бувало! — сказала Яруга. — Спитайте у Візуна: забирали у нього жриць князі, забирали й кмети, а в храм привозили викуп.
Яруга злякано озирнулася, приклала до вуст пальця, насунула на лоба хустку, скочила у зарості і зникла.
Замислений Доман приплентався до човна, ліг, але ніяк не міг заснути. Удосвіта тривожно схопився й подався до контини. Ще здаля помітив Дзіву. Стояла вона біля розмальованої огорожі, спершись на стовп. Дівчина не бачила Домана; схиливши голову й опустивши руки, тихенько наспівувала:
Щораз тихіше лунала ця давня дівоча пісня, розливалася сумними звуками. Доман підкрався й кашлянув, щоб Дзіва поглянула на нього. І вона, зашарівшись, звела очі так, наче й сподівалася його тут побачити, проте була смутна. Приклавши до вуст фартушок, — спрямувала блукаючий погляд вдалину, ніби не хотіла дивитись на Домана, але й не тікала.
Він наблизився і весело привітався.
— Я загадав би тобі загадку, — промовив Доман, — якби ти погодилась вислухати її.
— Яку? — спитала вона.
— Про тебе і про мене, — сказав хлопець. — Що буде, коли я викуп дам і заберу тебе з Ледниці до своєї світлиці? За поясом у мене не знайдеш ножа… чим ти оборонятимешся?
Дзіва вся залилася рум'янцем, опустила очі й похитала головою.
— Що не судилося, тому не бути, — тихо промовила вона, — ти цього не вчиниш.
— А якби наважився?
Коли Доман, чекаючи на відповідь, звів очі, дівчини біля огорожі вже не було: вбігла в контину, сіла на камені, притисла до серця руку і то втуплювалася у вогнище, то тривожно озиралася. Доман притулився до стіни і довго стежив за Дзівою крізь щілину між запоною і стовпом, потім, сплеснувши в долоні, відскочив убік.
— Таке не раз траплялось… то хіба й зараз не може трапитись?.. Вона не піде з доброї волі, але й вовком не дивитиметься на мене… Без неї мені немиле життя.
І він ударив кулаком себе у груди.
— Хай буде, що буде… вона мусить стати моєю! Я заплатив за неї своєю кров'ю!
І Доман, не роздивляючись довкола, метнувся вже йти до човна, коли Візун схопив його дужою рукою за плече.
— Чого ти тут блукаєш і тиняєшся?
— Ще вчорашня битва шумить мені в голові… ну… та й те, про що гомоніли люди вночі, коли я не міг заснути. Це правда, отче, що князі Лешки з храму викрадали дівчат?
Візун кивнув головою.
— І що, вдавалося це і кметам? — продовжував запитувати Доман.
Старий промовчав і, почекавши з хвилину, похмуро зауважив:
— Лихі люди, то лихе й чинили… що ж тут дивного? А тобі що до того?
— А що їм було за це? — спитав Доман.
Вони подивились один одному в очі. Візун ударив у землю костуром, поглянув на небо й на сонце.
— Тобі вже час повертатися, — сказав він, — ніколи теревені розводити.
Жрець повернувся й пішов.
Зірвавши з дерева листок, Доман майже насмішкувато подивився вслід Візунові.
У човні чекав молодого кмета Самбор. Вони мовчки попливли назад, міряючи один одного очима, а Доман повторював у душі: