На щастя, недалечко від цього місця були сховані човни; отож, підійшовши мовчки до дівчини, Доман тільки про те й думав, як би її направити в той бік, щоб, не боячись погоні, схопити й посадити в човен раніш, ніж встигнуть збігтися люди.
— Я приїхав сюди по Добка, — весело заговорив Доман. — Але він, неборака, ще не загоїв рани. Погано ви його тут доглядали.
— Доглядали його старий Візун, Наня і я, — тихо відповіла Дзіва. — Страшна в нього рана, мабуть, від отруєного списа, через те так довго й не гоїться.
— А моя, хоч і на грудях, затягнулася швидко, — мовив Доман.
Дзіва опустила очі й замовкла. Він наблизився — дівчина повернула на край берега; так пройшли вони кілька кроків. Видно, її охоплював страх: вона почала озиратися, чи не йде хто, і роздумувати, як би втекти від Домана. Тим часом простувала уздовж берега, а він підступав до неї все ближче й ближче.
Та ось Доман угледів одного зі своїх челядників, що саме визирнув з очерету.
Довкола не було живої душі; і в ту мить, коли Дзіва, піднявши краєчок фартушка, кинулась тікати, Доман підскочив, вхопив її за стан, підняв угору, і хоч вона й крикнула: «Рятуйте!», побіг з нею прямо до свого човна. Його люди вже були напоготові й чекали. Він кинувся убрід до них, несучи поперед себе дівчину, що заламувала руки; скочив у човен, прив'язаний до двох інших, які мали тягти його за собою, і наказав відчалювати від берега. Дзіва плакала, затуливши очі руками, але не виривалася від Домана; впавши на дно човна, сховала від сорому обличчя.
Видно, Наня почула її крик, бо відразу ж з'явилась на березі; тим часом човни вже випливли з комишевих заростей на чисту воду. І вона нічого не могла побачити, окрім човнів, що швидко віддалялись. Наня стояла, марно вдивляючись і прислухаючись; наспів і старий Візун, — мабуть, здогадався, що тут щось негаразд. Глянувши на озеро, він одразу збагнув, що трапилось, і погрозливо підняв угору костур. Але веслярі гребли щосили, човни швидко пливли і незабаром зникли у вечірньому мороці.
Вже зовсім смеркло, як Доман причалив з нареченою до берега. Вона весь час плакала, але мовчала й не опиралась: тепер була переконана, що від долі їй не втекти. Він повіз її на коні — тільки не до себе додому, а до Вішів, нічого їй про це не сказавши. Мав намір узяти її з батьківського дому, аби не говорили, що схопив дівку по-розбійницьки. Коли на світанку, глянувши крізь сльози, Дзіва узріла знайому околицю, вуста в неї усміхнулися, заплакані очі повеселіли. Мовчазним поглядом вона подякувала Доманові.
Осінній ранок був прохолодний, коли вони зупинилися біля воріт. На подвір'ї Живя з братовими набирала воду, в дверях стояв Людек, лаштуючись іти на влови. Побачивши, що хтось під'їхав верхи на коні, і впізнавши Домана, а коло нього жінку з закритим обличчям, всі побігли до них. Тут Дзіва скочила на землю і, забувши про все, пломеніючи від щастя, замахала до своїх руками. Сестри з радісним криком кинулися одна одній на шию, невістки теж побігли обійняти її, прилетів брат запитати, що сталося.
Доман зліз з коня біля воріт.
— Людку, брате, — звернувся він, — я привіз вам сестру, доля призначила її мені, і вона мусить бути моєю, але взяти її я хочу з ваших рук, з-під батьківської стріхи. Тож благословіть нас і справте весілля!
Дзіва притулилася зашарілим обличчям до плеча сестри, плачучи і сміючись водночас. Людек з братом, що вибіг з хати, заплескали в долоні. Незабаром прийшли і свати, було запрошено дружбів, приїхав князівським поїздом молодий жених, відсвяткували весілля, на якому гості сім днів їли, пили, співали, танцювали й веселилися.
І я там був, мед і пиво пив, бо ж саме так має закінчуватись прадавня легенда.
ДОДАТОК.
ІСТОРИЧНІ ЛЕГЕНДИ
Як про дитячі літа людини, так і про перші таємничі дні зростання і розвитку народу, коли нема свідків, котрі б щось розказали, важко розповідати. Як дитина, котра, народившись на світ, швидко набирається сил і перетворюється в дорослу людину, так і народ у пітьмі первобутності, обдарований винесеною ще з колиски потенцією, в незбагненний спосіб формується для своїх майбутніх випробувань.
Отож нема нічого важчого, як підняти завісу, що закриває прадавнє минуле народу. Такі епохи залишають після себе мало пам'яток і слідів. Тільки аналогія, порівняння, певні сталі закони, за якими розвивається людство, дають можливість робити якісь висновки. З родин виростають роди, племена, общини і народи; але таємничий цей процес фактично не дозволяє себе дослідити, і ембріологія народу завжди залишиться тільки правдоподібністю й гіпотезою.