Пойняті тривогою жителі хочуть залишити Краків; та от Краку спадає на думку нагодувати потвору стервом, начинивши його підпаленими сіркою, трутизною, воском та живицею. Дракон із жадібністю зжирає підкинуту йому їжу і від вогню, що випалює йому нутрощі, здихає. Врятувавши у такий спосіб свій край від лиха, Крак продовжує владарювати у щасті і спокої, а вдячний люд після його смерті насипає йому на горі Ляссоті, під Краковом, могилу, таку ж, як колись на честь своїх володарів насипали під старовинною Упсалою шведи. Ця могила й породила легенду про Крака. Чому одна з трьох дочок, які залишилися після Крака, владарює потім окремо, в Чехії, легенда не пояснює. Це знову вузол, який має зв'язати Крака та Польщу із слов'янством і легендою, що вже завоювала право на існування.
З трьох дочок Крака в переказі виступають лише дві: Лібуша і Ванда. Крім того, залишається після нього ще двоє синів: Крак і Лех, яких, певне, можна вважати представниками двох пізніше приєднаних областей — Хробатської і Лехітської.
Заздрісний Лех по-зрадницькому вбиває старшого брата Крака, розрубує тіло на частини і засипає піском, вдаючи, ніби його дикий звір розірвав на ловах. Отже, Лех владарює, нещирими слізьми оплакавши брата, і владарювання його триває багато років, але кінець кінцем злочин розкривається, знаходяться докази, поляки скидають Леха з престолу й назавжди виганяють із краю. Інша легенда розповідає, що він зовсім не був покараний, а просто до кінця днів своїх мучився від докорів сумління і помер, не залишивши потомства. Це братовбивство, про яке також співається в стародавніх піснях, має характер народного сказання. Заслуговує на увагу, що в далеко пізнішій легенді про житіє святого Станіслава знову згадується про четвертування.
Спадкоємицею престолу після брата виступає дочка Крака — Ванда, сказання про яку, незважаючи на пізніші додатки, має риси надмогильної легенди і в первісному своєму варіанті була, очевидно, створена народом. У згаданій легенді стільки привабливості, що вона вже не раз привертала до себе увагу поетів, але приземлення цього небесного образу завжди збіднювало його й позбавляло чарівності, властивої народному переказові: Ванда не бажає виходити заміж, хоче бути вільною господаркою своєї долі, а тому дає обітницю богам зберегти дівочу незайманість. Князь аллеманів Ритогар, відомий своєю родовитістю та багатством, присилає послів просити у Ванди руки, але вона ні з чим випроваджує старост. Ритогар, не маючи змоги інакше її схилити до шлюбу, вторгається в її землі з величезним військом. Ванда стає на чолі своєї раті і приймає виклик. Ритогар ще раз намагається схилити її до заміжжя, і Длугош навіть знає, які красномовні були посли і як чудово відповідала їм королева. Потім сурми дають гасло до бою, але німці, побачивши красуню королеву, розбігаються перед нею з забобонним страхом. Ванда перемагає їх силою своєї дівочої вроди. Ритогар, не змігши примусити вояків вступити в бій, з розпачу, після чудового монологу, прохромлює себе мечем. Ванда, уклавши з німцями спілку, аж тридцять днів святкує перемогу, а потім добровільно віддає себе в пожертву богам, кинувшись у Віслу. Тіло її, витягнуте з води, люд поховав на березі Длубні, за милю від Кракова, насипавши їй таку ж, як і батькові, могилу.
В майстерно відшліфованому сказанні про Ванду помітна пізніша епоха і в багатьох подробицях, і в прикрасах; проте безсумнівно, переказ це старовинний, тільки зіпсований непотрібними, штучними прикрасами.
Повернення воєвод після смерті Ванди прекрасно показує, в якому саме місці були встановлені взяті з вуст народу надмогильні сказання, котрими хотіли скористатися літописці для того, щоб зв'язати казкові події із слов'янськими, а саме — чеськими легендами.
Поява в процесі розвитку народу общинного правління воєвод наближає нас до дійсності. На тлі цієї історичної правди знову виступає сказання, але вже не хорватсько-чеське, а лехітське, не менш за своїм характером казкове, ніж попереднє.
Напади ворогів — свідчить воно — угорців і моравів змушують полян шукати собі вождя.
«Був у ті часи, — пише Длугош, — серед поляків чудовий лицар, Пшемисл на ймення (ім'я це лехітсько-чеське, або, вірніше, старослов'янське), добре вишколений вояк, великий знавець військового мистецтва, знаменитий не своїм походженням, а дотепністю і спритністю; до того ж відзначався винятковою чесністю та іншими хорошими рисами, і всі ставились до нього з великою повагою. Особливе довір'я він викликав у своїх земляків, бо вміло поєднував вроджені здібності з досвідом, набутим у різних походах та битвах. І ось цей лицар, помітивши, що ворог почав необережно й недбало діяти, склав план, скоріше дотепний, ніж сміливий… Ледь почало світати, він наказав порозвішувати на пагорбах, навпроти ворожого табору, велику кількість схожих на шишаки блискучих речей, поява яких у промінні ранкового сонця викликала замішання серед ворожого війська; квапливо вхопивши зброю, без належного строю й порядку кинулося воно, жадаючи нової перемоги над поляками, сліпо, з бойовим запалом, у той бік, де блискотіли уявні шоломи».