Длугош докладно описує, як Пшемисл, заманивши таким чином ворога в засаду, напав і розбив його дощенту; за цю щасливу перемогу Пшемислава було оголошено королем і названо Лешком.
У всій цій розповіді відчувається штучність у підборі фактів, потрібна для того, щоб зв'язати цю легенду з Лешками і їх родоначальником Лехом. В основі переказу лежить якась глуха традиція про владарювання над краєм племені чи стану Лехів. Варте уваги тільки одне, що переказ наголошує на простому походженні Пшемислава і що національна свідомість ставить вище особисті заслуги, ніж походження, як це буде видно пізніше і в легенді про П'яста. Пшемислав також убогий воїн, незнатного роду. Народне першоджерело тут маловідчутне, скоріше ми тут бачимо роботу літописця, до того ж не дуже майстерну. Цей Пшемислав-Лешек також помирає, не залишивши потомства; він причеплений до общинного правління дванадцяти воєвод як якась фантастична оздоба для нагадування про Лешків.
Настають вибори нового короля (тут уже відчувається вплив ягеллонської епохи Речі Посполитої). На корону претендує багато кандидатів, починаються суперництво і чвари; вибір важкий; для того, щоб уникнути звад, «після довгих суперечок (Длугош) було ухвалено закопати вдалині стовпа, і хай усі, хто домагається влади, у певний час зберуться і на конях різної масті наввипередки скачуть до нього; хто в цьому змаганні переможе, того, незалежно від походження, буде наділено князівською гідністю».
Перегони повинні були відбутись поблизу Кракова на березі Прондника, на устеленій дерном рівнині. Суддями мали виступити обрані для цього старійшини. Лукавий юнак, на ймення Лешек, вночі понатикав у землю залізних гостряків, які зверху присипав піском, збоку залишивши тільки йому одному відому стежку. Підступ його виявили двоє юнаків, що задля розваги кинулися бігти наввипередки до стовпа, але про це нікому не дали знати. Змагання були призначені на п'ятнадцяте жовтня, і на них зібралася сила-силенна народу. Длугош розповідає, що для старійшин поставлені були лави, а глядачі, запалившись, почали наперед обговорювати можливий результат перегонів. Ще на початку коні інших учасників змагань, розбивши копита, почали падати, тим часом Лешек, що до того ж підкував свого коня, помчав знайомою йому стежкою, перший досяг мети і вхопився за стовп руками. Проте разом з ним добіг до стовпа під загальний сміх і той, хто виявив підступ його. (У Лешка — Длугош напевно знав — кінь був у яблука). Витівку з гостряками було викрито, Лешка розірвано на шматки, а того, хто вирушив у перегони пішки, — скромного хлопчину, — проголосили королем.
Легенда, в якій згадується підкутий кінь, припадає на ті часи, коли вже геральдики вважали за свій обов'язок пояснити виникнення такої звичайної в польських гербах підкови. Навдивовижу штучно все це зв'язується з Лешками. Пшемислава прозвано Лешком; той, що завдяки хитрощам домчав до стовпа, мав ім'я Лешка; навіть убогий хлопець нарікається цим же йменням.
«…Бо було воно, — додає Длугош, — у ті часи широко розповсюджене; давали його князям, обраним на престол, як ім'я, гідне князівського сану». Цікаві самі по собі і це традиційне пояснення значення виразу, і захоплююча розповідь Длугоша, котрий до подробиць характеризує Лешка. Длугош визнає за ним багато надзвичайно позитивного: лицарські здібності, впровадження військових вправ, скромний спосіб життя, а також те, що він ніколи не забував про своє убоге походження.
«Часто на публічних зібраннях, — пише він, — коли необхідність вимагала виступати в князівських шатах, Лешек наказував повісити на найвиднішому місці свою стару груботкану кирею та іншу убогу одежину, в якій його було обрано князем, щоб весь час нагадувала, що він походить з простого стану».
Чи не здається, що ця подробиця взята з казки про якогось бідаря, про одного з кількох братів, який своєю скромністю заслужив підвищення?
Від цього другого Лешка й походить Попель (Pompilius).
Історія Попелів висвітлена Длугошем надто широко й докладно. Потреба змусила перенести столицю з Кракова до Гнєзна, і літописець переходить сюди, вірніше, перескакує, вважаючи цілком природним, що Попелю набридли гористі околиці Кракова, а потім і Гнєзно, звідки він і переселяється до Крушвиці. Після цього Попеля, який нічим не відзначився, з'явився ще один Попель, якого двадцять дядьків (двадцять слов'янських племен) обирають князем. У молодого нащадка великих предків ще з юних літ виявляються відворотні нахили; Длугош знову характеризує його якнайдокладніше. Він не любив встрявати в бій, був надто зніженим, тому й прозвали його Хвостком, тобто нікчемною істотою. Одружили Хвостка з німецькою князівною знатного роду, що жила по сусідству, привабливою з лиця, але погордливою і жаднющою, яка, природно, прибрала чоловіка до своїх рук. Поява на світ двох синів — Леха і Попеля — ще більше підсилила її значення і вплив…