І слова не промовивши, старий показав німцеві рукою на двері й ворота, даючи зрозуміти, щоб той тікав, та німець, озирнувшись, прошепотів йому на вухо:
— Я їх не боюся, нічого вони мені не зроблять, з ними я дістануся до князя. Але я всього товару не візьму з собою, щоб не возитися марно з вантажем.
Віш здивовано глянув на нього.
— А чому ти не хочеш тікати? Чого під моїм дахом має спіткати тебе нещастя?
Генго захитав головою і хитро посміхнувся.
— Я не боюся — нічого вони мені не зроблять… Я відкуплюся від них, будьте спокійні, тільки залишу у вас одну сакву.
Господар мовчки погодився, і німець у цю ж мить подався до навісу, звідки через хвилину один із челядників виніс набитий крамом мішок, — вони його захопили в коморі. Подякувавши господареві, Генго повернувся в хату і знову сів у своєму кутку — раніш, ніж помітили його відсутність.
У світлиці було гамірно, лунав сміх. Смерд, випивши пива, повеселішав, почав жартувати зі старою бабою, а його товариші, вторуючи йому, голосно реготали. Це продовжувалось аж до ночі; принесли сухих скіпок і, увіткнувши між каміння, запалили, — в хаті стало видно. Смерд почав роздивлятись, чи нема Віша.
— Де господар? — спитав він.
Старий стояв біля порога; Яга штовхнула його, і він нехотя зайшов у світлицю. Йому, видно, не подобались гості.
Побачивши старого, смерд устав, наблизився до нього і кивнув, щоб той вийшов надвір.
— Мене князь послав до вас і до інших кметів та жупанів, — сказав він. — Низько кланявся вам і зичив здоров'я.
Старий схилив голову і стривожено провів зморшкуватою долонею по сивому волоссю.
— Те, що ласкаво вітає мене, — зауважив Віш, — ще не все. Як він так зичить здоров'я, то, мабуть, чогось жадає, інакше б не згадав про кмета..
Смерд звів брови.
— Нам дуже й дуже бракує людей, — мовив він, — ви мусите послати в князівську дружину когось із своїх. Адже вона і вас, і землю вашу захищає.
— Що ж це? Війну думаєте затівати? — спитав Віш.
Ми нікому не думаємо оголошувати війни, але в городищі люди завжди мусять бути напоготові. Для оборони, — сказав смерд. — Двоє в нас померло від пошесті, одного звір роздер у лісі, а одного князь убив. Отож дам люди потрібні… У нас непогано живеться… Вояцтво не голодує, їсть разом із князівськими псами та цілими днями вилежується на череві. І пива не шкодують. А настане час іти в похід, дещо із здобичі перепаде.
— Або доведеться потрапити в неволю, — додав Віш.
— Якщо не двох, то хоч одного мусите дати, — закінчив смерд.
— А коли жодного не дам? — запитав Віш.
Смерд замислився.
— То я вас на вірьовці потягну до городища, — сказав він.
— Хоча я й вільний кмет? — запитав спокійно господар.
— А мені що до цього! Князь наказав.
— Так, так! — замислено промовив Віш, дивлячись у землю. — Ось які він звичаї запроваджує! Дивіться ж, щоб вас кмети на посторонках не потягли, як їм терпець урветься.
Посланець змовчав.
— Не перечте, — тихо прошепотів він. — Князь тепер дуже сердитий… Уві сні, коли ляже у себе під навісом, скрегоче і клацає, як вовк, зубами. Кметам усе погрожує. Тож дайте мені замість двох чоловік одного і шкуру на кожуха. В мене був добрячий, та порвався на службі.
Господар, замислившись, довго стояв на подвір'ї, потім кивнув смерду, щоб той ішов з ним. Вони повернулись у хату. Старий сів на лаві, поставив між ноги костур, сперся на нього руками і, ніби шукаючи жертви, почав оглядати своїх хлопців.
— Гей, Самборе, — звернувся він до юнака, що стояв за громадкою і сміявся разом із слугами. — Самборе, а йди-но сюди.
Почувши своє ім'я, хлопець випростався і підійшов до старого.
— Ти не дуже охочий працювати у полі та й у дворі також, — промовив до нього Віш, — більше лежиш та співаєш, ніж працюєш. Може б, ти перейшов на легкий хліб, озброївся б мечем та інших підганяв; встромив би в шапку пір'їну і хизувався б своєю вродою? Чи не бажаєш піти служити у князівський двір?
Захоплений зненацька, юнак, недавно веселий, раптом спохмурнів.
Окинувши неспокійним поглядом присутніх, Самбор побачив, що смерд дивиться на нього з великою цікавістю; його охопила тривога, і він упав перед старим на коліна.
— Ох, батьку! Навіщо ж ви мене віддаєте в неволю? — вигукнув він.
— Яка ж це неволя? — урвав його смерд. — Будеш воїном. У князя краще, ніж тут, а як сподобаєшся йому, то ще хтозна-ким станеш.
Віш погладив хлопця по голові.