— Що це за могила? — спитав він Самбора.
— Лешковою називається, — відповів хлопець, — тут, захищаючи від ворога переправу, був вражений стрілою і загинув старий князь. Військо кинулось на ворожу рать і розбило її, а своєму панові — жменька по жменьці — з землі могилу насипало… В могилі, кажуть, закопані великі скарби, але їх пильнують духи. Один раз у рік, на Купалу, могила розкривається, і кожен, хто хоче, може увійти туди і взяти їх, скільки кому заманеться; тільки ж треба якнайшвидше вернутись назад, бо коли проспівають півні, могила закривається; там уже не один залишився.
Самбор, сповнений смутку, почав розповідати казкову історію про те, як один пожадливий до скарбу чоловік підкрався в ніч на Купалу до могили, увїйшов у неї і там побачив величезні палаци, а в них дивні, повні золота, світлиці; він ішов усе далі й не зогледівся, як півні заспівали… Цілий рік його не було… І лише тоді, коли знову розверзлася могила, він вийшов — живий, але німий, бо духи відібрали в нього мову, щоб він не виказав їхніх таємниць.
Потім вони проїздили більш людні місця; ліворуч і праворуч по гаях здіймався над хатками дим; над річкою часто траплялися сліди погаслих вогнищ і кінських копит… Тут і там валялися білі кістки…
Десь опівдні вони зупинились у зеленому дубовому гайку; тут і паша була хороша для коней, і вода близько — можна було перепочити. Всі позіскакували з коней і, полягавши в затінку, почали підживлятись, хто чим мав. Самбор дістав білого коржа, якого дала йому на дорогу Яга, подивився на нього і сховав назад у торбу — волів бути голодним, ніж їсти його… Це ж був домашній корж!
Раптом Самборові почувся звідкись дивний голос.
Нікого не було видно, але до його вух долітав протяжний спів, що наближався. Хтось тихо й приглушено, тремтячим голосом, наспівував собі, вторуючи на струнах. Слів ще не можна було вловити, доносилась лише мелодія, жалібна, похмура і сумна. Всі з цікавістю звернули погляди до річки, звідки, як здавалось, линула ця пісня.
Внизу, піщаним берегом, ішов у супроводі малого поводиря сліпий старець. Ступав він повільно; поперед себе тримав гуслі й перебирав тремтячою рукою струни. Смерд прочумався і, побачивши його, гукнув:
— Гей, старий, а йди-но сюди!
Сліпець зупинився, підвів повільно голову й білі, з кривавими повіками, очі.
— Йди-но сюди, старий, сядь і відпочинь, — повторив смерд, — коржем поділимося з тобою і пісень послухаємо.
Старий ще перебирав пальцями струни, але вже не співав. Зупинився, подумав трохи, потім ціпком показав хлопцеві на пагорб, і вони рушили.
— Куди йдеш, старче? — запитав смерд.
— Хіба я знаю? Ходжу з піснями по світу… — відповів сліпець, — від хати до хати.
Говорячи це, він почав обмацувати києм місце, на якому стояв, і обережно опустився на землю. Поклав на колінах гуслі й замислився. Помовчавши трохи, він тихо, якось невиразно, почав співати, ніби все життя його полягало в пісні, вона сповнювала йому груди і була для нього повітрям, без якого не прожити людині.
Всі замовкли. Один із пахолків дістав з торби коржа і поклав у руку старому, а той поволі підніс його до рота і почав їсти. Хлопчик, який водив його, пішов з горшком до річки по воду.
Самбор підсів до сліпця.
— Старий Словане, — сказав він, — ідіть на ніч до Вішового двору… Там з радістю вас пригостять.
— На ніч? До Вішового двору? Не з моїми ногами гуди добиратись, — відповів сліпий, — ноги в мене немічні та ще й збиті. Я надто поволі дибаю… Повзу, мов той слимак… Як пройду трохи, то й відпочити хочеться. А до старого Віша далеко… ох, далеко…
— Але ж ви туди зайдете, — мовив Самбор. — І коли станете біля воріт, вітайте їх від імені того, хто сьогодні розпрощався з ними.
— Ви з Вішового двору? — спитав старий. — А хто тут ще з вами? Я чую: навколо багато людей. Хоча й очі не бачать…
Раптом докинув слово і смерд:
— Це все люди князя… Еге ж! Ми до городища їдемо, до вежі. І цей з нами. А ви були в городищі?
— Колись… Колись! — сказав старий. — А тепер нема потреби туди заходити… Там мечі співають і залізо грає… Не до пісень їм.
Він зітхнув.
— А навіщо князеві пісня? — вигукнув смерд. — Це бабська річ.
— А війна… війна, — сказав Слован ніби сам до себе, — а війна — це для диких звірів. Поки чужий дух не повіяв на полян, батьки орали землю, співали собі і мирно славили богів. І їм не потрібна була зброя, хіба що на звіра…