Смерд засміявся.
— Е-е, — сказав він, — не ті тепер часи!
Не ті святі часи, що були колись, — вів далі сліпий співець, — не ті часи, коли у нас було більше гуслів, ніж заліза, і люди більш співали, ніж плакали. А сьогодні сліпий гусляр співає сам, бо нікому його слухати. Хай запам'ятовують ліси, як жили ті, що сплять тепер у кам'яних могилах. А як помруть старі люди, піде з ними в землю й пісня, і сини не знатимуть про справи батьків; замовкнуть могили. Старий світ кане у безвість…
Він так повільно говорив, а слова так непомітно переходили в пісню, що й не зоглядівся, як почав співати. Руки, відклавши хліб, забігали по струнах, а струни стали скаржитись і плакати.
— Я, мабуть, вже останній пісняр, — сказав Слован, — мене осліпили ще замолоду, щоб душа моя дивилася в інший світ. Я всі землі обійшов, але нічого вже не бачив. Від бурхливого Дунаю до Білого моря, від Хорватських гір аж до лісів над Лабою. Мене несли ноги, а не очі, — по бездоріжжю, туди, куди доля вела, де збирались люди. Я сідав на землю, вони ставали навколо мене, жінки плескали в долоні, старі плакали за батьками. Я йшов від урочища до урочища, від могили до могили, від джерела до джерела… аж ген туди, де кінчається людська мова.
Він замовк. Смерд напівслухав, напівдрімав. Коли запала мовчанка, промовив:
— Співай, старче, далі!
— Про що вам співати? — пробурмотів, ніби питаючи сам себе, Слован. — Вам треба іншої пісні, давньої ви не розумієте. Про що ж співати? Про прабатьків з-над Лаби і Дніпра? Ви їх не знаєте. Про білих і чорних богів, про Вішну і Самовіла?
Голосу нього притих, голова затряслась…
— Колись було інакше. Співця вітали юрми, діди вели його під святий дуб, до святого джерела, у вічове городище, на могильний жальник. Старі й молоді ставали в коло і слухали… Мед і пиво стояло перед сліпим, вінок йому прикрашав скроні. В городищі князь підставляв застелену лаву, — садовив на почесному місці; а тепер ми пастухам на вигоні співаємо… про голод і холод.
— Співай, старий, співай! — наполягав смерд.
— Співай! — повторили за ним і інші.
Слован ударив у струни…
Співець закінчив пісню, і запало мовчання.
— Ще якусь утни! — вигукнув смерд. — Не відмов нам, старий.
Сліпець знову вдарив по струнах.
— Ця пісня з Хорватських гір, — сказав він, — довга, але молодша віком, може, вона вам більше сподобається?
І залунала нова, жвавіша й пломінкіша мелодія, швидше вимовлялися слова, і страшно виблискували білі очі в старого…
Коли старий заспівав про Рітгара, Генго, котрий сидів недалечко, почав так чмихати й сопіти, що сліпий почув його. І як тільки закінчив співати пісню, він спробував, спираючись на костур, підвестися з землі. Допомогли йому Самбор і пахолки.
— Що з тобою, старий?.. — запитав смерд.
— Чужого почув я, — промовив тремтячим голосом Слован, — перед чужим співав… Ніби мед лив у калюжу.
Він стривожився, насупив брови і, бурмочучи щось, пошкандибав собі, підганяючи ціпком поводиря. Ніхто не смів його затримувати. Кілька разів він гнівно крутнув головою і квапливо віддалився, притиснувши долонею струни, щоб більше не гучали вони, і стуливши вуста, щоб не подати голосу.
І всі кинулись до коней: настав час рушати в подальшу дорогу. Тут же, поблизу, треба було вбрід переправитись через річку, і Герда взяв Самбора на свого коня… На протилежному березі виднілась засіяна нивка, обгороджена засіком, але вночі її витовкли ведмеді. Ліс тут порідшав, і де-не-де стирчали обгорілі пні. Трохи далі пасся табун коней, його охороняв озброєний чоловік, з ріжком біля пояса, з карбованою палицею в руці. Вони переїхали через гайок, і лише тепер відкрилося перед ними широке поле. Звідси видно було велике озеро, в якому відбивалось призахідне сонце. Над водою кружляли зграї пташок, кілька човнів погойдувалось біля берега, інші плавали вдалині.
Генго і Самбор, підвівши очі, побачили сіру могутню вежу, що гордо височіла попереду. Стояла вона на самому березі, якась похмура і страшна, і біля неї тулились поставлені в зруб стодоли й хати.
— Ось і князеве городище! — вигукнув смерд, звертаючись до німця і з гордістю показуючи на вежу, що виднілась оддалік. — Прибудемо вчасно, там ще й не спатимуть.
У пахолків засяяли від радості очі. Самбор невесело глянув уперед; вершники почали підстьобувати коней, і хлопцеві довелося бігцем доганяти їх. Німець спідлоба позирав навколо себе.
В міру того, як вони наближались, перед ними все виразніше поставало городище. Вежа з сірого каменю ніби росла на їхніх очах; біля підніжжя її вже можна було розрізнити мальований дім, хати та інші будівлі, частково закриті валами. До вежі прилягали просторі, поставлені з дерева будинки з дранковими дахами, крізь які пробивався зараз у різних місцях дим. Біля городища юрмились люди і стояло багато коней. На березі озера слуги напували худобу. По валах походжали вартові у залізних шоломах, зі списами в руках.