Смерд здвигнув плечима.
— Та й двох людей його мусили повісити… А шкода, воїнами могли б служити, адже були здорові, тільки ж це небезпечні вовки…
Чи йому хотілося порозмовляти, чи намагався підлабузнитися до німця, — він усе ще продовжував висловлювати свої зауваження:
Нелегко князеві владарювати, люд тут недобрий… Із кметами не припиняються суперечки, та все ж він винищує їх потроху. Годує, поїть… тягне за язик… а потім…
Смерд дико зареготав і зиркнув на будинок.
У Генга був час оглянути подвір'я; він багато побачив світу, побував не в одному замку, тому, можливо, його ніщо тут не дивувало і не лякало, хоча й потрапив в оточення диких облич; здавалось, ці люди тільки й чекали кивка, щоб накинутись на, Генга. Вони ходили довкола, приглядались до нього, і він чув, як повторювали раз у раз:
— Німий. Німий.
Генго отак стояв собі, ніби очікував чогось, і раптом побачив чистенько одягненого хлопчака, з довгим, що спадало аж на плечі, волоссям. Пахолок кивнув йому і дав знак іти за ним. Залишивши коней на Герду, Генго слухняно поплентався за провідником.
Через широкі ворота в стіні вони увійшли в друге подвір'я. Тут усе мало інший вигляд, не такий войовничий. Галереї були розмальовані світлими фарбами і звернені до сонця; на мотузках сохла білизна і жіноче вбрання. Посеред двору росло кілька старих дерев, а в глибині порались якісь жінки та бавились у піску діти.
Хлопчак, приклавши палець до губ, повільно вів Генга до бічних дверей будинку і, коли вони відчинились, опинився разом із німцем у чудовій світлиці. Віконниця її була широко відчинена на озеро. Вже западали в кімнату вечірні сутінки.
По всьому видно було, що цей покій прибирала жіноча рука. Наповнювали його пахощі якогось ніби свіжозів'ялого зілля. Навпроти палаючого вогнища, на прикритому подушкою дерев'яному табуреті сиділа жінка в шерстяній, з пишними зборками, сукні, з головою, пов'язаною білим покривалом. З обличчя її видно було, що вона колись була досить вродливою. Від колишньої краси в неї залишились чорні, іскристі очі. Обіч, на невеличкій лаві, стояли різні горнятка, мисочки, кубки, лежало складене жмутками зілля. Вона з цікавістю глянула на прибулого, який покірно вклонився їй до самої землі, посміхнулась і заговорила милою для його серця мовою лісів Тюрінгії:
— Звідкіля ти?
— Милостива пані, — звернувся німець, озираючи світлицю, по якій з цікавістю все ще сновигали челядниці, — я з-за Лаби, але звик блукати по світу й рідко коли буваю вдома… Я трохи знаю тутешню мову, отож і вожу сюди з заходу крам і міняю.
— Міняєш? На що? — спитала жінка. — Хіба ж у цих убогих дикунів щось можна взяти? В них нема ані золота, ані жодного іншого металу… Мов звірі, живуть по лісах… У них навіть нема ні міст, ні сіл… а ще людьми йменуються…
Вона зітхнула. Генго, з цікавістю дивлячись на цю жінку, непомітно засунув руку в кишеню, вийняв перстень з камінцем і здаля показав їй. Побачивши його, жінка схопилася з місця, подала знак служницям, щоб вони вийшли, і, коли випровадила їх за двері, жваво наблизилась до німця. Той присів на одне коліно.
— Ти приніс мені звістку від мого батька? — вигукнула вона.
— І від ваших синів, милостива пані, — додав німець, підводячись.
— Від синів! — повторила вона, радісно заламуючи руки і підносячи їх над головою. — Розповідай, розповідай мені про них довго, багато…
Вона знову сіла і, спершись на долоні, поглядала то на Генга, то на вогонь, на якому варилось якесь зілля, наповнюючи їдким запахом світлицю.
— Ваш старий батько, — сказав посланець, — кланявся вашій милості. Він вручив мені цей перстень як знак того, що ви можете довіритись мені.
Німець наблизився до неї і трохи понизив голос:
— Доходили туди різні чутки… Батько вашої милості стривожений… Він готовий з людьми прибути на допомогу, якщо вам загрожуватиме яка небезпека… З цим мене й послано.
Жінка нахмурила брови і зневажливо махнула рукою.
— Князь вам скаже сам, чи є в цьому потреба, — мовила вона. — Ми й без допомоги впораємося з дядьками, племінниками і кметами…
Говорячи це, вона ніби мимоволі глянула на вогонь і на зілля.
— Кмети здавна бунтують, але багатьох із них вже не стало. І щодня їх меншає… Ми не тільки кметів, а й взагалі нікого не боїмося, городище в нас укріплене, людей багато… До того ж мій милостивий пан уміє їх як слід використати. Розповідай мені про дітей… Ти бачив їх обох?