— На власні очі, — сказав німець, — прекрасніших молодиків нема у всьому світі… А як вони орудують зброєю і гасають на коні!.. Всі в захваті від них…
У жінки проясніло обличчя.
— Вони могли б уже повернутись додому, — додав Генго, — щоб стати підпорою для милостивого пана.
— Ні, ні! — перебила його жінка. — Ще не час їм повертатись. Я не хочу, щоб вони бачили те, що тут має коїтись, не хочу, щоб так рано втягувались у міжусобиці зі своїми кревними… Незабаром настане мир, тоді ми їх і покличемо… Ах! Я так давно не бачила своїх синів! — додала вона. — Відібрали їх від мене, щоб вони у діда і в наших вчились військового ремесла. Стільки років… То ти бачив їх обох? — знову запитала вона.
— Не раз, — сказав Генго. — Хоч князь Лех і на кілька років молодший, але поруч із братом здається ровесником йому. Обидва сильні й здорові… Кидають списи, як ніхто, з луків стріляють у пташок… Сідають на найдикіших коней…
У матері заблищали очі.
— А гарні ж вони?
— Кращих від них нема в усьому світі! — відповів Генго. — Високий зріст, ясні чола, голубі очі, світле волосся…
На її вустах заграла усмішка, але водночас дві перлисті сльозини покотились по її блідому обличчі. Почалася довга, але вже тихіша розмова, посипались одне за одним запитання… Запав морок, осяяло кімнату світло вогнища, а німець усе ще розповідав і не міг наситити материної цікавості; нарешті вона випровадила його, кивнувши головою:
— До завтра.
Самбору дозволили вільно ходити по городищу і все оглядати. Як тільки вони в'їхали в подвір'я, до нього підбіг Кос, здавна йому знайомий пахолок, і повів його до будинку, в якому містилась дружина. Не було тут нікого, бо одні вояки вартували на валах, другі прислужували в дворі, а треті охороняли греблю; кільканадцятьом озброєним ратникам князь — не без мети — наказав сидіти в бічній світлиці. В нього гостювали кмети. Кос так само ненавидів князя, якому був змушений служити, як і більшість двірні, силоміць захопленої в лісах. Із Самбором вони порозумілися з першого ж слова.
— І тебе сюди, до цієї вовчої ями, вкинули, — шепнув пахолок.
— Примусово, проти моєї волі, — відповів Самбор.
— А знаєш, яке тут життя? — спитав Кос.
— Здогадуюсь, — сказав Самбор.
— Неволя. Неволя!.. — зітхнув парубок. — Робимо на них, як воли, а знущаються над нами, як над псами. Князівським собакам і то краще живеться.
Хлопці зітхнули; в приміщенні було задушливо, і вони разом вийшли на вал біля вежі. Кос показав на невеличку дірку в мурі при самій землі.
— Вчора кинули туди одного з племінників, — прошепотів він, — виколовши йому очі… Я сам бачив, як його люди тримали, а старий Джега виколював ножем йому очі… Кров, мов сльози, текла… А він навіть і не кричав… І не просив помилування, бо знав, що цього тут не буде. Потім його, перев'язавши вірьовкою, спустили в темницю і держатимуть на самому хлібі й воді, поки не здохне… У дворі погрожують, що так буде і з іншими…
— Якщо таке вчинили з племінником, то що ж чекає наших кметів? — запитав Самбор.
Кос знизав плечима.
— Буде те ж саме або ще й гірше, — сказав він, — якщо вчасно не візьмуться за розум.
З хоромів долинали приглушений гомін, сміх і вигуки.
— Там князь веселиться, — сказав пахолок. — Завжди в нього так починається, поки на учті до звади і до ножів не дійде… І сьогодні, мабуть, так само закінчиться… Він спочатку підпоює, бо з п'яним легше розправитись… Вже кілька разів запрошують кметів у городище, ласкаво приймають, але мало хто виходить звідси живим… Князь потроху винищує їх, отож інші мусять тихо сидіти.
Він з цікавістю глянув на Самбора.
— Що ж ваші мовчать? — запитав він.
— Я не знаю, — сказав обережно прибулий, — певно, і раді б щось зробити, та не можуть, а може, й чекають чогось…
— Баби вони, ось хто! — вигукнув Кос.
Городище сильно укріплене, — пояснив Самбор.
— Нічого, — мовив Кос, — і каміння розвалюється… А постоїть, то ще більше укріпиться — на людських черепах…
— Дружина в князя численна…
Пахолок посміхнувся.
— Громади ще численніші від неї, — тихо сказав він — якби тільки вони розум мали… У нас тут все на німецький лад… Княгиня, наша милостива пані, німкеня родом, отож не один німець і вештається тут. Молодші жінки й наложниці також із-за Лаби… І звичай заведений німецький: князь про свободу общин та громад і знати не хоче… та й про віча не хоче слухати… Німецькі дівки торочать, ніби чули, як нахвалявся, що коли сам собі не дасть ради, то німців покличе.