Кос ліг на землю: вони саме підійшли до вікна, яке вело до льоху, і коли замовкли, почули глухий стогін. Здавалось, він виходив із-під землі.
— А чим же племінник завинив? — спитав Самбор.
— Найбільше — тим, що він однієї крові з князем, а той не хоче, щоб тут були кревні його, бо боїться їх… Хто знає? Племінника звинуватили, ніби він був у змові з кметами і обіцяв їм повернути волю…
Хлопець, який ще вчора над річкою втішався співом соловейка, сьогодні слухав виття псів і зловісне каркання круків, що чорною зграєю літали над вежею.
Самбор подивився вгору.
— Е! Це наші щоденні гості, — озвався Кос, сміючись, — а вірніше, товариші, бо ніколи не покидають вежі. Завжди готові накинутись на труп, а в нас рідко коли буває, щоб обійшлося без жертв. Круки особливо неспокійно кружляють надвечір, бо саме в цей час їм кидають здобич… Ось побачите, вони й сьогодні недарма каркають…
Генго, вийшовши від княгині, повернувся на перше подвір'я. Тут він стрів смерда, що очікував його, і той повів німця в темну хатину, де годували челядь. Вікно трапезної, як і всі вікна, закривалося зсередини дерев'яною віконницею; виходило воно на подвір'я навпроти князівських палат; звідси можна було чути і навіть бачити, як відбувалася учта.
Вечір випав теплий, в покоях стояла духота, і всі вікна були відчинені навстіж; у князівській гридниці, яскраво освітленій лучиною, зібралось багато людей, не змовкав гамір. Князь, видно, любив веселі жарти і старий мед, бо на бенкеті, що почався одноманітним гомоном, незабаром залунали пісні та гучні крики. Іноді веселощі переходили в запальну сварку й суперечку, чулися роздратовані голоси, їх заглушали інші, потім наставала тиша і знову вибухала сварка, ще запальніша. Хоча й не можна було розібрати жодного слова, самі голоси свідчили, що веселість змінилась дикою запеклістю… Однак люди, видно, звикли до подібних учт і спокійно слухали цей гамір і вигуки. Тільки Генго тривожно озирався, а смерд, помітивши його розгубленість, сказав, посміхаючись:
Все це кмети, жупани й старійшини. Князь їх підпоює, а після меду в них виривають іноді зухвалі слова; та й він, наш милостивий пан, буває нетерплячий… І як часом зіткнуться… Що подієш! Якого вхопить — так і задушить, і стає менше на одного кмета… Буває, що й між собою вони погризуться, а як зчепляться, то й до смерті вбивають один одного… Та що нам до цього!
Спів, що долинав з хоромів через відчинені вікна, був часом схожий на ревіння, регіт — на виття, а гнів — на гарчання собак, що ось-ось перегризуться… Але раптом усе затихло, і тільки чути було радісні, переможні вигуки, поки знову — слово за словом — не вибухала сварка; а тепер уже й мечі забряжчали. Генгові здалось, ніби він відрізняє голос князя, голос, що лунав, мов грім серед шуму бурі. Потім знову запало мовчання.
Раптом Генго, вихилившись із вікна, побачив у дверях залитого місячним світлом ганку якусь чорну масу. Була це купа людей, що переплелись руками й ногами; кусаючи один одного, мордуючи й душачи, вони, мов якийсь клубок, викотились на ганок, а з нього по кількох сходинках посунули на подвір'я і звалились на землю. Опинившись тут, ця зщеплена в одне ціле юрба почала качатись по піску; гості бились і давили одні одних. Виблискували, шукаючи ший, мечі, простягались руки, щоб душити лежачих… А князь, взявшись у боки, стояв на ганку і сміявся. Ця рухома маса людських тіл повзала по подвір'ю і не могла розсипатись, тільки де-не-де залишався нерухомий труп, розпластаний і зім'ятий…
Унизу біля сходів лежав сивий старець із закривавленим волоссям, корчився і проклинав:
— А бодай би ти зник безслідно, проклятий Хвосте!.. І ти, і кров твоя… і потомство, і рід, і ймення… Бодай би ти загинув, провалився крізь землю!..
Князь сміявся і з цього старця, що прокльонами викликав духи.
У другому подвір'ї біля воріт стояв гурт цікавих жінок, що, виглядаючи, стежили переляканими очима за страшною різаниною.
Круки, зірвавшися з вежі, зі страшним карканням закружляли над водою.
Генго сидів на лаві, дивився на все це і не смів поворухнутись… Його огорнула тривога, можливо, за самого себе… Не міг збагнути, що то були за люди і чому князь, замість уболівати чи гніватись, лише сміявся. Не в силі більше залишатись у темній хатині, він вийшов у подвір'я, освітлене місяцем і догораючими на землі скіпками. Зупинився неподалік, але саме князь підвівся з лави і, хитаючись, почав походжати по ганку, наспівуючи щось веселе. Швидкий погляд його запримітив німця, який сидів у затінку.
— Гей, ти, йди-но сюди! — покликав він. — Іди-но сюди!