Купець не посмів навіть і заїкнутись про обмін або винагороду, та й князь про це теж, як здавалось, не думав. Нарешті, коли купець, бажаючи врятувати хоч рештки товару, почав зав'язувати сакву, князь кинув йому з притиском:
— Скажіть графові, що ми це приймаємо від нього як подарунок для Брунгільди… Хай сам заплатить. Нема вам тут чого тинятись… Їдьте звідси, поки живі-здорові, не оглядаючись.
Не чекаючи більше, щоб йому повторювали цю пораду, німець, спохмурнівши, вийшов з покою княгині; він уже був за дверима, як Брунгільда, видно, зжалилась над ним, послала одну з дівчат сказати, щоб не хвилювався, що вона сама заплатить йому за взяті прикраси. Генго затримався в сінях; незабаром з'явилася перед ним вже літня жінка і мовчки повела його за собою до найближчої комори. Тут висіли в'язки шкур і лежала сила-силенна наваленого купами всякого добра. Генгові дали можливість самому вибрати, і він, тішачись, що не зовсім пограбували його, подарував комірниці срібний ланцюжок, а потім навалив, скільки зміг, собі на плечі шкур і квапливо повернувся до коней.
Якийсь неспокій в городищі, вереск і волання біля воріт змушували його якнайшвидше тікати звідси. Чути було довкола плач і нарікання, прокльони й погрози…
Були це родини кметів і владик — вчорашніх гостей в городищі, родини, до котрих вже дійшла звістка про кривавий бенкет…
А натовп збільшувався з кожною хвилиною. Люди погрожували князю кулаками, але він тільки сміявся з їх безсилої люті. Тривало це досить довго, аж поки смерд двох чи трьох обраних не впустив пішими у подвір'я. Вони йшли, плачучи, з непокритими головами, смутно перекидаючись між собою словами; наблизившись до ганку, де на підвищенні стояв князь, вони хотіли звернутись до нього, але той перший заговорив до них:
— За що ж це ви мене проклинаєте? — вигукнув Хвостек. — Я не винен у їхній смерті…
Коли він говорив, під тином, де густо росли лопухи, кропива та лози, щось заворушилось, підвелося… Хтось устав, блідий, як мрець, гойдаючись на потрощених ногах. На обличчі засохла кров, одне око було вибите, і з нього витікала запечена ропа. Він устав, підніс руку, і, ніби йдучи навпомацки туди, де стояли кметові діти, заволав хрипким голосом:
— Він не винен!.. Отрути й дурману нам дав з медом… Нацьковував брата на брата, підбурював і підмовляв, аж поки у нас очі не налились кров'ю і не відібрало пам'ять…
Побачивши під ногами камінь, на якому ще виднілися сліди вчорашньої засохлої крові, він нахилився і, вхопивши його, з усієї сили жбурнув у князя. Незважаючи на свою слабкість, цей чоловік так розгнівився, що кинутий ним камінь, влетівши через вікно в хороми, розбив якесь начиння. В цю ж мить князівська челядь рвонулась до нього, накинула йому на голову зашморг; старий захитався, упав, з горла в нього вирвалось харчання… І кати вже тягли трупа до валів.
Кмети, що стояли тут, побачивши це тіло біля ніг своїх, з грізним бурчанням відступили і, ніким не затримувані, повернули назад до моста, де на них чекали коні і люди; незабаром весь їх гурт з криком віддалився від городища. Тільки залишилося кілька жінок, що хотіли забрати тіла замордованих. Тепер з городища на греблю висипала челядь, — не для того, щоб їм допомогти, а щоб запримітити молоденьких. З них дві чи три, незважаючи на благальні зойки, було втягнуто на подвір'я; князь бачив, що витворяло його вояцтво, і лише посміхався.
Незабаром усе затихло… Тільки внизу, біля греблі, жінки відносили тіла, викинуті хвилею на берег, або ж на човнах пливли до трупів, що видніли удалині.
Генго квапливо нав'ючував на коней рештки свого товару і майна, щоб якнайшвидше вирушити з городища. Він і Герда, який ще більше злякався, ніж батько, поспішали, щоб до полудня вибратися за вали. Тут вони й натрапили на Самбора, що саме чекав на них. Смутний і заклопотаний, наблизився він до Генга. Спочатку озирнувся, чи їх, бува, з челяді хто не підслуховує.
— Добродію, — звернувся він, — мені здається, ви непогана людина… Скажіть, чи не вертатиметесь повз двір Віша?
Не сміючи чи, можливо, не бажаючи говорити, Генго кивком голови ствердив його здогад.
— Передайте поклін від мене, — додав він. — Я сумую за ними, хоча тут і не бракує розваг і добре в князівському замку… Чого, чого, а сміху досить! Отож розкажіть їм, що ви бачили і як ми тут справляємо учти… Вони будуть раді, що мене віддали сюди. Я втік би назад — ні мур, ні вода, ні колода мене тут не затримали б, якби не було так весело… Розкажіть, — повторив він, — усе, що бачили…