Її лагідний голос глибоко запав йому до серця.
— Нам потрібне твоє слово, — додала вона, гладячи хлопчика по обличчі. І нахилилась до нього, а він з плачем почав розповідати їй, що вчора діялося в городищі.
Він говорив, а Дзіва блідла, її спокійна дівоча постать оберталась у лицарську, а очі, як здавалось, стріляли вогнем з-під новік, білі руки стискались у кулаки, наче вона тримала в них меча… І високо підносила голову, то червоніючи, то бліднучи.
Герда саме закінчив розповідь, як увійшли Віш і Генго; боячись, що батько довідається про його розмову з Дзівою, він прошмигнув попід виплетеними з хмизу стінами хлівів до коней і тут ліг, скоцюрбившись і накрившись сукном. Дзіва довго стояла мов укопана. Коли Віш, проходячи, глянув на неї, пін прочитав з обличчя дочки, що в її душу запала якась іскра, від якої вона запалала. Дзіва очима подала батькові знак, щоб він ішов і не розпитував.
Коли Генго переступив поріг хати, всі жіночі голоси раптом замовкли, тільки пролетів, мов вітер по листі, сміх та чути було, як скреготали жорна, як сичав вогонь, дзюркотіла вода та капали зі стріх на каміння біля призьби краплини дощу.
Гостя прийняли привітно. Похмурий німець сів за стіл, не хотів навіть розтуляти рота, ніби на душі в нього лежав камінь і не давав йому навіть очей відкрити і весело глянути. Марно Віш навертав до розмови, даремно стара Яга, поставивши миску зі стравою, розпитувала про Самбора, він нічого не сказав.
Трохи перекусивши, німець підвівся, щоб попрощатися з господарем; він дуже поспішав додому. Забрав свої сакви, нав'ючив на коней, осідлав їх і швидко зник з очей господаря, в'їхавши в ліс.
Віш дивився йому вслід, стоячи на воротях; до нього підійшла Дзіва. Старий, обернувшись, привітно їй усміхнувся. Кожного разу, коли він дивився на дочку — окрасу й радість родини — його лице світлішало. Вона звичайно відповідала усміхом, але зараз стояла замислена. Кивнула батькові і повела його до річки.
— Вам німець нічого не казав? — спитала вона.
— Мовчав як пень, — відповів старий.
— А мені щаслива доля допомогла, що німий хлопець заговорив, — почала Дзіва. — Син Генга розповідав жахливі речі. Треба, щоб ти, батьку, знав про це: з городища віють на нас усе грізніші вітри… Ось послухай. Хлопець не брехав, він весь тремтів від страху, тож коли говорив, плакав.
Дзіва про все розповіла батькові. Віш сперся на ціпок і слухав, опустивши голову. Вираз обличчя старого не виказував його почуттів — був холодний, як камінь; Віш під час її розповіді не промовив жодного слова. Вона вже й замовкла, а він все ще ніби слухав її.
Пройшло кілька хвилин, поки Віш нарешті підвів голову і важко зітхнув старечими грудьми.
— Пора, — сказав він, — що буде, те й буде… Отож треба скликати віче, давно вже його не було, і люди розпорошились, блукаючи кожен своїм шляхом. Час нам порадитися зі своїми людьми, послати віці, зібрати братів. Нехай і мене, старого, візьмуть, якщо захочуть, — для громади й миру нашого я все, що залежить від мене, зроблю. А ти, Дзіво, мовчи.
Донька наблизилась і поцілувала йому руку.
— Коляда допоможе, — шепнула вона.
Не минуло й години, як старий Віш знову показався на своєму подвір'ї, але він так змінився, що його важко було впізнати. Завжди ходив босий, в полотняній одежі, а тепер був одягнений, як ніби приготувався в дорогу, і прибрав зовсім іншого вигляду. На ньому — коричневий новий сіряк, облямований синім сукном, на ногах — нові шкуряки, перев'язані червоними шнурами, на голові — висока хутряна шапка з пером. Біля пояса висіли блискучий меч і праща, за плечима — лук і стріли. Він ішов, як тільки личило старому воїнові, — випростано, з піднесеною головою, — і в цьому вбранні здавався набагато молодшим.
Біля воріт уже стояло троє коней, покритих сукном; їх притримували двоє хлопців, чисто одягнених, які теж були при зброї. Вони мали супроводжувати господаря. Всі, хто був у хаті, вийшли попрощатися зі старим і тиснулись до його руки. Підійшла і Яга, занепокоєна, витираючи фартухом сльози; відчувала, що заноситься на зле, коли Віш, котрий вже давно не вирушав з двору, — хіба що в ліс по мед, — так несподівано, нікому нічого не говорячи, їхати надумав.
Вона з Дзівою провела його до сивого коня, який бив копитом об землю; побачивши господаря, він повернув голову, заіржав і очікував, поки той сяде на нього. Один із парубків хотів було допомогти старому, але Віш — ніби в нього раптом прибуло сил — сам спритно скочив на сиваша; кивнувши на прощання своїм, він рукою показав на дорогу, що вела в ліс, і вони мовчки рушили. Довгий час їхали понад річкою. Та ось біля самої води затемніло кілька нужденних халуп; неподалік на кілках висіли сіті; лежали на піску перевернуті догори дном човни. Халупи, мов боброві хатки, мали дуже убогий вигляд: вони наполовину були в землі, наполовину здіймались над нею; але ще убогішими здавалися люди; двоє з них, напівголі, вийшли на поклик Віша. Було це сельбище мандрівних людей, що звалось Рибалками; воно недавно виникло на Вішовій землі. Кілька голих дітей і геть закопчена димом жінка, сутула і стара, кинулись навтіки, побачивши пана; лише двоє рибалок щось процідили Вішові у відповідь. Дивились вони на нього скоса, недовірливо й тривожно.