П'ястун замовк, але по хвилі додав:
— Князів позбудемось, то німці нам сядуть на шию…
Віш засовався на колоді.
— Ми не позбутися їх хочемо, — відповів він, — а замінити Хвостка на іншого князя… Ви ж добре знаєте, що він перший тримається німців… Весь його рід серцем до них лине… Знайдемо іншого князя… Доволі вже пролилось нашої крові… Треба скликати віче…
Знов господар змовчав.
— Нам справді треба скликати віче і змінити князя, — нарешті промовив він, — але це не так легко зробити. Складну ви справу починаєте, це все одно, що голу руку у вулик засунути… Одні скаржаться на Хвостка, інші його підтримують… Згоди не ждіть. Тим часом німець про все довідається і тоді, як ми між собою будемо гризтись, нападе на нас… Нам потрібне віче, але таке, на якому була б єдність, таке, як у давнину, коли збирались і радились наші батьки… Скликайте віче…
І вони втрьох почали підраховувати, кого може повести Хвостек за собою, хто виступить супроти нього; виявилось, що чимало людей могло стати на боці князя, хоч був він жорстокий та безсердечний.
Таємна розмова тривала аж до вечора. Потім усі пішли до хати і сіли біля вогнища. Ледве розламали хліб, як появився на порозі низенький кремезний чоловічок, у тісній сірячині, з коротко остриженою головою і котячими очима… Помітивши його, вони одразу замовкли. Був це відомий князівський слуга, усе життя якого минало на побігеньках. Його побоювались і в городищі, і в навколишніх селитьбах, бо умів він підповзти, щось підгледіти або підслухати і потім донести своєму панові. Ніщо не проходило повз його увагу… Він, щоб ніким не бути поміченим, видряпувався, мов дика кішка, на дерева, залазив між гілля, закрадався в лисячі нори, заривався в стіжки сіна, залягав у хащах і очеретах… Звали цього чоловіка Зноском. Його поява нічого доброго не віщувала. Цей злостивий змій ніколи не повертався у городище без здобичі, а нею були його доноси, які він нашіптував Хвостку. Широкий писок, вишкіривши білі зуби, посміхався з порога. З'явившись у дверях, Зносек окинув поглядом світлицю. Привітався з П'ястуном і мовчки сів на лаві, уважно придивляючись до гостей.
У хаті панувала тиша, тільки Жепиця поралась біля вогню; як жінка, вона боялась Зноска більше, ніж П'ястун, — подала Зноску кубок пива… Огидний карлик взяв його, якось дивно зиркнув на господаря й гостей і тихенько захихикав, ніби сам до себе.
— Мати Жепице, — заговорив хрипким голосом Зносек, — у вас краще серце, ніж у інших. Принаймі зжалились наді мною; мене усі ненавидять! А чим я завинив? Перед ким завинив?.. Невже це я такий змій, як говорять про мене?.. Я ж нікому не виколов очей… Нікого не зачарував… Служу кожному… Слухаю всіх… Але мене ногами штурхають, плюють на мене… Кожен би задушив, якби міг…
І Зносек засміявся, попиваючи з кубка.
— Звідки ж ти знаєш, що тобі люди бажають лиха? — спитав П'яст.
— По очах їхніх видно. Ого, — мовив карлик, — у мене, П'ястуне, собачий нюх.
Помовчавши з хвилину, він вів далі:
— Ви чули новину?
— Яку? — спитав господар.
— У городищі, в милостивого пана, готується велика учта і велика радість… Набридло нам воювати й сваритися… Князь хоче помиритися зі своїми… Того, кому виколено очі, випустять — хай іде собі в світ. Хто знає, може, вони знову колись прозріють? Дядьків і племінників князь запросить до вежі, й вип'ємо за згоду на віки вічні!
Всі слухали мовчки.
— Ви повинні радіти, — сказав Зносек, — коли всі князі візьмуться за руки, тоді буде лад у нас!.. От і зараз збираються дрібні жупани і пруться в городище, кулаки нам тичуть під ніс, погрожують. Знають, що між князями чвари… А тоді цього не буде!
Він швидко закліпав очима і засміявся. Ніхто ще й словом не прохопився, як з подвір'я почувся чийсь голос. Всі повернули голови до дверей. На порозі стояв чоловік, одягнений у чорну свитку, з ціпком у руці, і божевільними очима окинув хату, ніби рахував усіх присутніх. Погляд його затримався на Зноску, і губи, що саме мали розтулитися, стиснулись. Навіть не привітавшись ні з ким, він повернувся назад, вийшов і сів на призьбі.