Смерд ще здалеку помітив старого, обернувся до своїх, дав їм знак: дружина поламала стрій і почала оточувати двір з усіх боків, ніби боялась, щоб, бува, хто не врятувався втечею. Старший разом з трьома воїнами сміливо попрямував до воріт, навіть і не думаючи, що на нього тут чатують… Втеча Самбора з городища залишилась непоміченою. Віш усе ще стояв у воротях, підвівши голову, й тільки чекав зачіпки. Здавалось, він був беззбройний, і це також надавало сміливості смердові. Глянувши на нього, князівський посіпака глузливо посміхнувся.
— А я знову до вас у гості! — ще здаля вигукнув він. — Ви повинні зрадіти моєму приїздові…
— Я завжди радий гостям, — спокійно відповів Віш.
— Князь передав вам поклін і до себе запрошував — на козяче стегно, на чашу меду, щиру розмову для зміцнення дружби, — глузував смерд, — отож він і прислав мене по вас…
Віш якусь хвилину помовчав.
— Я не проти, щоб уклонитись йому, — спроквола почав Віш, — але я вже старий, а він — молодий. Та я пан у себе, а він у городищі… Якщо в нього є щось до мене, хай послів пришле…
Смерд, під'їхавши ближче, процідив крізь зуби
— Замовкни, старий зухвальцюі Ти, нахабо! — раптом закричав він. — Я приїхав чинити суд і розправу над тобою! Це ти посмів скликати віче?
— Так… я! — спокійно відповів Віш. — Я… Кожен старійшина з громади має на це право. Так було споконвіку, і так буде, поки життя нашого.
— Ось ми навчимо вас скликати віче! — закричав смерд і, під'їхавши до старого, замірився на нього рукою. Той неквапливо відступив.
— Ви їли хліб під моїм дахом, — сказав він, — я не бажаю вам зла… Отож ідіть звідси, ідіть геть і скажіть князеві, що віче все одно збереться, хоч би й мене не було вже на світі.
Тільки-но він промовив ці слова, як смерд гаркнув на своїх, і вони цілою юрбою кинулись на безстрашного діда. Лише тепер Віш вихопив з-під поли меча. З-за плотів, тинів, стін будівель з вигуками посхоплювались усі його люди — сини, челядь, — напнули луки й замахнулись пращами. Але Віш помахом руки зупинив їх.
Воїни князя, злякавшись несподіваної появи оборонців, відсахнулись назад.
— Будемо захищатись! — вигукнув старий. — Ідіть звідси геть, якщо не хочете, щоб пролилася тут кров… А тобі, — сказав він, гнівно звертаючись дсг смерда, — невже тобі до лиця нападати на своїх і служити чужим?.. Ти — підлий раб!
Обличчя смерда побагровіло, він стрепенувся й почав вичитувати своїх, що стояли віддалік.
— Бий і мордуй! — скомандував.
І полетіли з обох боків стріли. Хлопці Віша, яким уже хотілося вхопитися за барки з нападниками, рвалися до воріт, на які по той бік огорожі смерд насідав зі своїми. Старий Віш опинився всередині між двома загонами і не міг звідти вибратись. Під натиском людей пліт і ворота затріщали, аж полетіли друзки.
Старший син господаря, Людек, захищаючи від ударів батька, рубонув смерда по голові і, зім'явши йому шолом, закривавив лоба, та майже водночас спис, який тримав у руці князів слуга, встромився старому Вішеві у груди… Сорочка його побагровіла від крові, яка забила із рани ключем. Старий тремтячою рукою вхопився за списа, що стирчав у його тілі, зламав його, але залізний наконечник і шматок дерева залишилися в рані. Віш захитався, упав синові на руки і, застогнавши, помер.
Побачивши труп старого Віша, всі, хто був живий, з люттю кинулись на вояків з городища. Зав'язався бій, — не стріляли з луків і пращ, а кусалися, орудували кулаками, хапали один одного за барки й валили додолу. З тилу на поле бою вдерлися ті, що мали оточити подвір'я, і, несподівано напавши, викликали замішання серед оборонців оселі Віша. Тривога тривала якусь мить; на нападаючих кинулись з'єднаними лавами ті, що були в подвір'ї; а інші, запекло б'ючись кожен на своєму місці, витісняли крок за кроком смердових людей. Мертве закривавлене тіло старого Віша, що лежало на землі, ще більше посилювало бойовий запал оборонців. Сили з обох сторін були майже однакові… За старого, який загинув, було вбито кількох смердових вояків, а сам смерд мусив відійти, бо був поранений і кров йому заюшила очі; почав кричати своїм, щоб вони відступили. Ті з вояків князя, що залишилися живими, відійшли від воріт і, юрмлячись біля свого старшого, почали відступати до річки. Люди Віша не переслідували їх; вони залишились біля двору, який обороняли, і лише шпигали їх лайками та криками. Для обох сторін ця сутичка таки далася взнаки.
З берега долинали голоси і гамір, на який від воріт відповідали:
— Сучі сини! Невольники! Раби!
— Гадюки! Змії!..
Подібними словами вони довго ще перекидались між собою; з Бітового двору погрожували кулаками, з-над берега — здіймаючи вгору дротики…