— Ану підійдіть-но сюди! — кричали одні.
— Ану тільки-но посмійте! — відповіли другі.
Тим часом у кущах, на березі річки, смердові обмивали й перев'язували голову; а сини підняли тіло батька й понесли його в хату, щоб покласти на засланому ложі… Несли і плакали, голосно кричали…
Ніхто й не думає знову починати бою. Поволі стихали голоси. Видно було, що смерд відійде зі своїми й не захоче більш нападати. І справді, йому здалось достатнім і те, що загинув винуватець, бо ні сам він, ні його люди не хотіли ризикувати життям: не почували себе надто сильними. Проте разом з кіньми вони отаборилися недалеко від воріт; погрожували аж до самого вечора. Довелося з двору виставити сторожу, щоб уночі, бува, не напали несподівано, — боялися їхньої підступності. Коли зовсім стемніло, біля річки так стало тихо, ніби всі вимерли.
Хлопчак на животі поповз у кущі, але не скоро вислідив, що вояцтво князя, скориставшися з темряви, перебралось убрід через річку і другим берегом потяглося назад до городища. Була виставлена варта, і всі тепер могли спокійно відпочивати. Дорого заплачено за цей відпочинок!
У світлиці на засланім ложі лежало мертве тіло Віша; він так і тримався стиснутою рукою за зламане ратище, яке стирчало в нього з грудей, залитих згуслою, почорнілою кров'ю. На поді горіли скіпки; обидва сини сиділи біля померлого й плакали. Нікому було навіть і про похорон подумати, бо всі жінки ховались іще в лісі. Сповістити їх побіг Самбор і прокричав умовлений сигнал, але поки вони відповіли на його голос, поки всі зібралися, — дружина Віша, його дочки, молодші сини, слуги й онуки, — перевалило за північ.
Відчинилися двері, і процесія сп'янілих від розпачу жінок увірвалась у хату і кинулась до мерця. Тут усі, попадавши на землю, почали качатись. Вогонь на камінному черені вже був пригас, та от підкинуто кілька лучинок, і в їх сяйві це видовище постало таким страшним і болючим, що й ті, хто вже плакав цілісінький день, гірко заридали.
У подвір'ї вили собаки, в шопах тривожно ревла худоба, іржали коні. Нарешті Дзіва підвелася з землі. Слідом за нею рушила стара Яга; долі залишилися тільки плакальниці, що все голосили й співали пісень. Мати й дочка стали споряджати небіжчика до могили.
Цвинтар і попелище були далеченько від двору — на піщаній галявинці в лісі. Отож челядники пішли готувати для вогнища дерево, збирати каміння для гробниці, бо не годилося довго тримати тіло неспаленим, — хай дух швидше летить до своїх батьків і братів.
І ця ніч пройшла без сну, у сльозах… Перед ранком старий Віш уже сидів на лаві, підпертий так, щоб здавалось, ніби він ще живий. На небіжчика одягли найкоштовніший одяг, до пояса причепили найкращу зброю; на голові в нього красувалася шапка з китицею; за плечима стирчали праща, лук, камінна прабатьківська сокира і долото з кременю.
Сивий кінь, на якому старий востаннє подорожував, стояв тут же: мав бути спаленим на вогнищі разом зі своїм господарем…
Біля ніг небіжчика, на землі, сиділа, низько опустивши голову, Яга, вбрана в найкращу свою сукню; на шиї — шнури бурштинового намиста, на руках — блискучі обручки; сиділа і тихо стогнала…
А далі жалібниці з розпатланим волоссям сплескували в долоні, дряпали собі обличчя й груди і співали скорботних пісень… За ними, спершись на руки, стояли сини Віша і мовчки витирали сльози…
— Ти пішов з цього світу, — голосили плакальниці, — нема тебе, пане… осиротив нас, нещасних…
Скорботні слова повторювались без упину.
З двору вирушила ціла процесія.
Під голосіння плакальниць тіло підняли на стос і помістили посередині, а біля нього склали по черзі все, що померлий потребував за життя для праці і ловів. Звалені одна на одну колоди вели, мов сходи, нагору, до небіжчика, обкладеного зброєю і одягом.
Віша примощували ще, коли Яга, поцілувавши в голову Дзіву, повільним кроком рушила до стосу. Сини кинулись до неї; намагались затримати її, але вона злегка їх відштовхнула; перегородили їй шлях і дочки, та стара дала знак, щоб вони пропустили її; підбігли з плачем онучки й почали кликати її — вона наказала матерям, щоб ті взяли їх на руки… Так підійшла до стосу, повагалася з хвилину, кинула останній погляд на людей, що стояли круг неї, попрощалася з білим світом і вже рішучим кроком почала підійматись по колодах; ступала все вище й вище, поки не зійшла нагору і не впала біля ніг чоловіка; обвивши його ноги руками, нерухомо застигла біля них…
Плакальниці все пронизливіше ридали. На стос вивели сивого коня, приарканили до стовпа і спутали. Поруч прив'язали любимих собак Віша… Жалібниці з пронизливим криком почали бігати, метатись навколо стосу, ніби завели якийсь шалений танок. Нарешті з чотирьох сторін одночасно підпалили величезні купи спільної лучини, наваленої під сподом і з боків. Підпалена, вона раптом запалахкотіла ясним полум'ям, і за мить просякле смолою дерево перетворилось у величезне багаття. Дим і полум'я заслали останки.