Як і в усій своїй творчості, письменник у «Прадавній легенді» стоїть на боці бідних і знедолених, працьовитих і чесних, мужніх і справедливих. Показово, що художньо розробляючи в романі легенду про бідного бортника П'ястуна, якого обирають князем, письменник особливо підкреслює його доброту й скромність, його бажання забрати з собою в нове князівське городище своє просте і вбоге майно, щоб воно завжди нагадувало йому про те, що він із звичайних кметів походить. Сина він теж навчав жити «скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду». Згідно з історичною правдою, Крашевський не обходить соціально-класової нерівності уже на початку польської історії: в середовищі колись вільних і рівноправних родів з'являється аристократична верхівка. По-своєму красномовними є зарозумілі слова князя Мілоша, звернені до кметів, що пропонували йому прилучитися до них для подолання Попеля: «З кметами не піду — я князь і пан, і вони мені не рівня».
Характеристика окремих персонажів у творі майже повністю визначається їхнім ставленням до іноземних завойовників і князя Хвостка, їхніми патріотичними почуттями чи, навпаки, вузько егоїстичними міркуваннями й діями, що суперечать інтересам загалу. Про необхідність єднання полян перед загрозою німецького вторгнення і свавіллям князя говорять всі позитивні герої «Прадавньої легенди» — про це співає сліпий гусляр, на цьому наполягає Віш, бортник П'ястун, кмет Добек, жрець храму Візун, багатостраждальний Доман та інші. Тема єднання й подолання міжусобних чвар, дуже співзвучна з провідною ідеєю «Слова о полку Ігоревім», є, власне кажучи, лейтмотивом роману польського письменника. До того ж своїм твором (і це відразу ж було поміченим і читачем і критикою) Крашевський, вдаючись до історичних паралелей, протистояв германізації польського населення на захоплених Пруссією територіях, свідком якої він був, багато років проживаючи в Дрездені.
Крашевський писав свою «Прадавню легенду» тоді, коли ряд важливих подробиць, що стосувалися умов життя слов'ян в IX–X столітті — їх будівлі, зброя та язичницькі звичаї — не були ще підтверджені даними археологічної науки. Справді дивовижною є інтуїція письменника, що грунтувалася на проникливості в історію й культуру стародавньої Польщі. Письменник спирається на сміливі й цікаві припущення, які ще й досі викликають подив польських археологів, зокрема тих, які вже в наш час займалися розкопками на Ледницькому острові.
Після написання «Прадавньої легенди» Крашевський продовжує працювати над художнім відтворенням історії П'ястів протягом трьох століть після прийняття християнства. Значна частина його історичних романів була присвячена періоду, пов'язаному з ім'ям Станіслава Августа. Ще більшу увагу письменник приділив XVIII століттю — рокам, що передували розпаду шляхетської Польщі. Але жоден з історичних романів не здобув собі такої популярності, як «Прадавня легенда».
Останні роки життя автора «Прадавньої легенди» були дуже тяжкими. Звинувачений у державній зраді, він був у 1884 році заарештований і півтора року відсидів у Магдебурзькій фортеці. Але ніщо не перешкодило здійсненню мрії всього його життя — в 1886 році він завершив останню частину задуманого ним циклу «Історія в романі» під назвою «Саксонські залишки».
Помер Крашевський у Женеві, прах його поховано в Кракові, на Скалці, поруч із найвидатнішими синами польського народу.
ВАЛЕРІЯ ВЄДІНА, доктор філологічних наук
ЧАСТИНА ПЕРША
Над темним безмежжям лісів, які з усіх боків затуляли небокрай, сходив весняний ранок. У повітрі чути було пахощі листя, що за кілька днів розпустилося з набубнявілих бруньок, і молодої, покропленої росою трави. Біля струмків, ще повноводих від весняної повені, золотилось латаття, мов коштовне гаптування на зеленому килимі. Перед сходом сонця панувала врочиста тиша.
Тільки птаство починало пробуджуватись серед віт і неспокійно зривалося з місць своєї ночівлі. Долинав щебет, свист і веселий гомін пташиних зграй. Високо попід хмарами ширяв сизий орел; кружляючи, пантрував на землі здобич. Часом зупинявся, повисав нерухомо в повітрі, а потім велично плив далі. В бору щось зашелестіло, й замовкло. Вибігло з хащі на галявину стадо диких кіз… Вони подивилися круг себе чорними очима і кинулись тікати… Здійнявся тупіт, і все затихло. З другого боку почувся хрускіт гілля, з кущів визирнув рогатий лось — підніс голову, втягнув храпами повітря, замислився, почухав рогами спину і, не поспішаючи, повернувся назад, у ліс… Тільки чути було хрускіт гілля і важкий тупіт. З-під густих верб заблищало двоє очей — це вовк з цікавістю позирав навкруги. Ось позаду нього, зіщуливши вуха, промчав переляканий заєць, стрибнув кілька разів і причаївся.