З лісу все виразніше чути було шелест, із дупла — якесь шкрябання, і ось у струхлявілій корі з'явилась шпаринка, в яку непомітно могло б дивитись одне око. Тут же, поруч, була продовбана нігтем і друга, і тепер в них дивилося двоє очей… Навпроти крізь віття виднілись городище й дорога, що вела до нього. З дупла можна було полічити людей, які йшли до городища, і побачити кожного в обличчя.
Зносек саме жадібно вдивлявся в цей бік, як раптом затріщало гілля, і зовсім недалечко показався вершник в оточенні кількох чоловік, що теж сиділи на конях. Він, замислений, їхав на сірому, покритому ведмежою шкурою, гривастому огирі; повід попустив; з погляду його, спрямованого вперед, було помітко що він дивився, але нічого не бачив. Постать мав спокійну, поважну й досить гарну. Це був уже сивий чоловік, з довгою білою бородою і волоссям, що спадало аж на плечі. На голові в нього височіла шапка з ведмежої зубатої пащі. Здавалося, звір загрожував кожному, хто б посмів наблизитися з ворожими намірами. В руці вершник тримав майстерно витесаний з каменю блискучий обушок, прикріплений плетеним ликом до пістряво різьбленої, ніби обвитої білою стрічкою, палиці. На шиї висів широкий, складений з кількох кілець мідний обруч, і, падаючи на груди, мов панцир, прикривав їх. Ті, що його супроводжували, були, мабуть, слугами: вони тримались на певній відстані й пильнували за ним, чекаючи першого-ліпшого наказу; тільки один юнак, так само озброєний, їхав поруч з ним, гордо тримаючи голову.
Наблизившись до дуба, старий глянув у бік урочища і, побачивши, що там ще нікого нема, притримав коня.
— Нікого! — буркнув він.
— Нікого! — повторив, нахилившись, той, другий.
— Невже злякалися, тому й не прибули? Чи ж можливо це? Навіть і тих нема, що скликали віче… А їм би першими треба тут бути!
І старий спішився.
— Ви з кіньми, — сказав він, — стійте тут поблизу, пасіть їх і чекайте. А ти, Мрочку, підеш зі мною… почуєш, як радяться старі люди. Слухай, придивляйся, будь уважний і навчайся.
Молодший слухняно схилив голову.
Раптом з другого боку появились нові вершники. Це зі своїми людьми наближався Доман. Не доїжджаючи до городища, він також віддав свого коня слузі, щоб той пас його, а сам поспішив до старого.
— Вітаю з днем віча, — сказав він.
— З днем віча! Хочеться вірити — щасливим, — відповів старий. — А де це Віш, що його не видно?
Доман підніс угору обидві руки й показав на хмари.
— Ми Віша спалили, жалібниці його оплакали… Тепер він білий мед п'є з батьками.
Старець заламав руки.
— Помер? — спитав він.
— Його убили, — відповів Доман. — Убили князівські прихвосні, напавши на Вішів двір.
Старий схилив голову, але швидко опанував себе, підвів очі, сповнені гніву.
— Тож подумаймо про шиї наші, — мовив він, — вчора — йому, завтра — нам.
Під час їхньої розмови знову почувся тупіт, і з кожною хвилиною він посилювався; здавалось, ніби весь ліс наповнився вершниками; з усіх боків виринали з-за дерев людські голови й кінські морди, зростав гомін: з'їжджалися старійшини. Двоє очей дивилося з дупла і два вуха слухали розмови, що точились під самим дубом.
Прибулі вітали один одного з днем віча, але обличчя у всіх були сумні. З трьох кількість їх зросла до десяти, потім до тридцяти… сорока… сотні… Не встигли вони наблизитись до городища, як над'їхав і син Віша — Людек.
Зіскочивши з коня, він підійшов, привітався з громадою і, більш не промовивши жодного слова, кинув у натовп скривавлену сорочку й покритий чорними плямами сіряк. Тільки рукою показав на них. Очі всіх були звернені на одяг убитого, затремтіли руки, нахмурились чола. Всі, стиснувши кулаки, оточили речі, — незаперечний доказ тяжкого злочину.
Громадою пробіг глухий шепіт; ось він підсилився, переріс у гомін, і вже тут і там залунали заклики до кривавої помсти. Тільки Доман відійшов убік і мовчав. Потім усі рушили з місця і повільним кроком потяглись до городища. Людек підняв з землі батьків одяг, закинув його собі на плечі й пішов слідом за ними.
Процесія, очолена сивими дідами, вступила в урочище і попростувала до похиленої шопи. Тут, нічого не говорячи, кожен зайняв на землі своє місце і поклав перед собою зброю. Тим часом під'їжджали ті, що запізнились. Широким колом розсілася рада старійшин. Всі, підперши голови руками, замислились: багатьох бракувало. З очей декотрих було видно, що вони готові сперечатись, хоч іще й словом не прохопилися.