Сказавши це, челядник схопив лук, натягнув тятиву, — просвистіла в повітрі стріла, тут же влучила в шпарку, з якої блищало око, і зникла. І очі перестали дивитися з дупла. Стривожена челядь сиділа мовчки.
— Звіра ти убив або поранив! — вигукнув Зирун.
— Хоч би шкуру з нього здерти, — промовив, схоплюючись, хлопець.
— А якщо він тільки поранений і ще живий, оборонятиметься в дуплі, — почали інші.
Запальний мисливець не слухав; схопивши і засунувши за пасок сокиру, він метнувся до дуба; інші тільки дивилися. Як кіт, почав видряпуватись на дерево, раз у раз прикладаючи до нього вухо. Та ось дав знак своїм, що щось чує. Однак він був обережний і не відразу поліз у дупло. Вхопившись за стару грубу, надламану гілляку, він повис на ній і подивився всередину. Дивився довго, проте нічого не міг побачити, хоча все ближче та ближче нахиляв голову до дупла.
Всередині, накрившись убитим звіром, котрому загнав в око стрілу, лежав, притрусивши себе листям, хитрий Зносек. Рукою він затуляв очницю, з якої текла кров. Парубійко, нічого не бачачи й не чуючи анінайменшого руху в дуплі, осмілився нарешті простягти всередину руку і з радісним вигуком витяг звідти дику кішку, якій була загнана в око стріла. Він замахав здобиччю, показуючи її челяді, що, просто не вірячи своїм очам, збіглася до нього. Дуб оточили, а щасливому мисливцеві і в голову не прийшло сягнути глибше рукою, де, причаївшись і затамувавши подих, лежав ледь живий Зносек.
Хлопець, з дикою кішкою в руці, почав спускатись на землю, потім кинув її цікавим, які, розглядаючи, передавали її з рук у руки. Стріла була так глибоко загнана в очну яму, що той, хто її випустив із лука, не міг упізнати своєї сили… Звір уже був холодний, паща в нього була роздерта, язик вивалений. Усе це було дивним, і один жартівник почав доводити, що хлопець просто добив здихаючого звіра.
Біля дуба здійнявся такий галас, що аж на городищі почули. Старійшини озирнулись, і їм здаля показали забитого звіра. Кинулися молодші з кметів розпитувати, а один із запальних, вхопивши дику кішку за карк, поніс її і потрясав нею, ніби якимсь знаменням.
— Боги віщують нам! — почулися голоси. — Дика кішка, причаївшись, сиділа у дуплі, а хлопець, тільки-но вгледів, одразу ж убив її. Так і Хвостек сидить у своєму камінному дуплі… і наші стріли дістануть до нього. Ось що боги нам віщують… Геть Хвостка!..
Старійшини, що оточували Мишків, закричали:
— Ладо! Колядо! Ладо!
Вони раділи, плескали в долоні. А інші мовчали… Всі на вічі потомилися. Та от на узліссі з'явився старий сліпець з малим хлоп'ям-поводирем, і погляди всієї громади звернулись на нього.
— Словане, сюди! — закричали йому. — Йди до нас, діду, заспіваєш… За давнім звичаєм…
Вслухаючися, сліпий гусляр поволі почав наближатись; він по цьому гамору вже міг розпізнати, що підходить до городища. Всі були раді йому, підбадьорились, узрівши гусляра; він ніс за собою відголос прадавніх подій і часів.
— Вітаємо тебе, старий Словане!..
— Він ішов мовчки, ніби знав і пам'ятав це городище; переступивши через вал, обмацав ціпком місце і сів на землі. Гуслі поклав собі на коліна і сидів мовчки.
— Спізнився я, спізнився, — заговорив він надламаним, але співучим голосом, — старі ноги вже не слухають мене, і дороги подовшали… А яке ж то віче без віщуна? Що б то була за рада, коли б на ній не згадали про колишні зібрання дідів? Орлам легко вгорі летіти, а слимак повільно повзе… Повільно…
Старець ударив по струнах, усі замовкли… і він затяг пісню:
Як племені Леха не стало, не стало,
Люд прагне, щоб воля сіяла, сіяла…
Коли неквапно співана пісня скінчилася, все ще панувала тиша; дехто поглядав на старця, не розуміючи, що б то мало означати…
— Отже і ти, Словане, — сказав йому один із присутніх, — полюбив Хвостка…
Старець насторожився.
— Полюбив? — Він похитав головою; бренькнули струни, і дивний дідуган знову затягнув сумним голосом:
Всі хором вторували старому: «Добрий пан!», — але від обох пісень спохмурніли чола в одних і в других… Слован замовк, похиливши голову, сперся, напівлежачи, рукою на землю, — більше він не хотів співати.
Згодом знову всі почали перешіптуватись, гомоніти. Сонце вже хилилось до заходу, коли старійшини, бачачи, що вони ні до чого не можуть домовитись на вічі, розбрелися купками по городищу; посідали кружка, кожен зі своїми, і вийняли, хто що мав із собою з їжі й питва: коржі, холодне м'ясо, а в дерев'яних і глиняних барильцях — мед, пиво і квас. Гусляра посадовили біля себе Мишки, пригостили його, давши йому в руки перший кубок.