— За давнім звичаєм, — мовив він, — все перше належить богам. Ладо!..
І він вихлюпнув напій на землю.
Другий кубок вилив у пожертву духам урочища, добрим і злим, білим і чорним, щоб не перешкоджали вічу; третій — духам батьків, що незримо були присутні на раді… В невеличкі черепки було покладено їм також білого хліба, і лише тоді всі заходилися мовчки їсти й пити.
Старий Слован ледь надпив з кубка і, мало що з'ївши, знову затягнув знайому всім веселу старовинну пісню. Як тільки її почули, всі хором підхопили, навіть челядь на лузі почала несміливо вторувати. Настала година пісні, тож після цієї лунали все нові й нові, хоча й схожі одна на одну. Потім старець заспівав давню дунайську пісню про інші краї, де ріс виноград, де водились леви, дракони і змії, де хвиля морська хлюпала в скелясті береги і світило сонце палюче. Всі зітхали за тим невідомим світом із пісні, мов за своїм рідним. Вже була ніч, як закінчились бесіди, жертвоприношення, пісні і віче, на якому так ні до чого й не домовились. Старійшини підвелися, почали прощатися, зітхаючи. Хто знає, може, їм спало на думку зібратися на нове віче?..
Челядь привела з пасовиська коней, старійшини посідали і роз'їхались групками — кожен у своєму напрямі. Залишилось кільканадцять чоловік, що все ще перешіптувались між собою, потім кілька, та згодом і вони роз'їхались. Урочище знову стало безлюдним і мовчазним. Тільки вечірній вітер похитував гіллям дуба та птаство кричало серед боліт. Замиготіли зірки на небі, з луків потягло легким вітерцем.
Раптом у дуплі щось зашелестіло, запирхало, дві руки вхопилися за край дупла, потім висунулась голова, і з отвору виліз Зносек із закривавленим обличчям. Ногами й руками обхопивши стовбур, тихенько зсунувся на землю. Упав і витягнувся, мов неживий… Він ледве дихав; випростовував затерплі ноги й руки і стогнав.
Та от серед лісу почувся шурхіт… І карлик весь стрепенувся; тікати вже було пізно — по важкій неквапливій ході він упізнав нового ворога. Мов неживий, ліг і припав обличчям до землі. З заростей, незграбно ступаючи, вийшов ведмідь. Носом нишпорив по землі, ніби щось шукав. Чути було, як він гарчав і сопів. Жовті очі, що блищали з темряви, він звів на Зноска, який лежав ніби мертвий… Господар пущі обережно підійшов до нього і, мов собака, почав його обнюхувати. Злегка штовхнувши його лапою, загарчав і пішов собі далі. Видно було, як він, важко ступаючи, прямував у поле, раз у раз підносячи писок і нюхаючи повітря. Ось він сів відпочити, полизав лапу і знову ліниво поплентався — десь по здобич чи до приятеля, за яким занудьгував.
Карлик, побачивши, що ведмідь уже аж на галявині, схопився на рівні ноги і щодуху побіг у ліс.
Був чудовий ранок, цвіла весна у всій своїй красі.
Два повні козуби грибів стояли на землі; біля них відпочивали дві дівчини. Обнявшись, вони сиділи собі… Дзіва, задивившись у глиб лісу, про щось думала.
— Що ти слухаєш, Дзіво? — запитала сестра.
— Сорока мені щось говорить… чуєш? Вона питає нас, скільки ми назбирали. Каже, що на урочищі, в долині, є багато грибів… Хоче нас провести до хати…
І дівчина на хвилину замовкла…
— Каже, — повільно вела вона, — приїдуть свати… молодий пан, ясен місяць, завітає до тебе…
— До мене, Дзіво?
— Так… до тебе, Живя, бо я ніколи не прийматиму сватів… Завжди, завжди в вінку ходитиму… І в зеленім вінку піду до батька й матері…
І справді, сорока, сидячи на гілці, крутила головою і, ніби передражнюючи дівчат, щось вигукувала.
Раптом, розпустивши крила, вилетів з лісу яструб і почав кружляти над галявинкою, дивлячись униз, ніби пантруючи щось на землі. Сорока побачила його і заклично крикнула. З кущів відповіли голоси її сестер, з усіх боків почали злітатись зозулясті сороки і зграєю полетіли страхати, лаяти, відганяти яструба.
Дзіва зітхнула.
Здаля прокувала зозуля раз, удруге і втекла.
Дівчата загадали, коли Живя заміж вийде.
— Закуй, зозуле! — прохали вони. Вона прокувала тричі. Три роки чи три місяці? Хто ж це може знати?..
Живя, сміючись, запитала про Дзіву. Зозуля підлетіла ближче, її впізнали по пір'ю, але тільки якось дивно реготала, кувати ж не хотіла.