Дівчата сиділи замислені. Живя почала рвати квіти і плести для сестри віночок. Проте під руку потрапляли поганенькі: ламалися стебла і не сплітались.
Вони сиділи неподалік від двору й почували себе в безпеці. На другий день мали йти до вогнищ, на Купалу. Живя раділа, а Дзіві не хотілося йти… Вона сумувала.
І раптом у тиші, яку порушували тільки мухи та бджоли, десь із лісу почувся віддалений тупіт. Дівчата перезирнулись.
— Це, мабуть, Людек їде на лови? Це його, мабуть, псів чути?..
— Людек дома, біля стада…
Вони схопили козуби, озирнулись і обережно пробрались у гущавину; в лісі стало тихо, — ні псів, ні людей не було чути. Живя, висунувши між віт голівку, дивилась на галявинку і прислухалась; пси десь далеко погнали звіра, і знову стало тихо. Тільки тукотів дятел. Вони повернулися й сіли на осяяній сонцем траві. Здаля ніби долинув спів, хрипкий і тужливий.
— То Яруга, — озвалася Дзіва.
— Куди ж це вона плентається?..
Дівчата замовкли. З кущів вийшла, спираючись на ціпок, стара, зав'язана хусткою баба, з прикріпленим до пояса горнятком і з торбою за плечима. Приклавши руку до лоба, вона подивилась в їх бік, потім вдихнула повітря, як ніби щось почула поблизу, і, озирнувшись, побачила нарешті дівчат. Не випускаючи ціпка, сплеснула в долоні.
— Добридень! — вигукнула вона, звернувшись до них.
— Куди ти чимчикуєш, Яруго? — спитала Живя.
Баба підійшла ближче.
— А на Купалу! Завтра ж Купала! Го-го! Хлопці дурітимуть, може, хто подумає, що і я молода дівчина, й поцілує мене!
І стара засміялась, підстрибнула, підійшла до дівчат і сіла біля них на землі.
— Хочете, поворожу вам? — спитала.
Обидві сестри мовчали, а баба вдивлялася в їхні обличчя.
— По таких личках легко ворожити, — мовила вона, дивно сміючись і повертаючи голову то до однієї, то до другої, — так, так, чудові личка, квітнуть, мов лілеї… Колись і в мене було таке саме — біле та рожеве… Сонце спалило лілеї, дощі змили красу… тільки не дощі то були, а сльози, сльози!
І вона, простягаючи руку до Дзіви, закивала головою:
— Дай-но долоню, поворожу.
Дівчина неохоче простягла їй руку. Яруга почала пильно вдивлятися в неї.
— Біла ручка, без мозолів… Горе ручку таку мати, будуть всі її жадати, а королівна нікого не захоче…
І вона задивилась на руку Дзіви.
— Підеш завтра на Купалу?
— Піду, — відповіла дівчина.
— Не йди! Кажу тобі, краще не йди… А підеш, проллється кров…
Дзіва зблідла.
— Яруго, — озвалась вона, — чого ти лякаєш мене? Ти ж знаєш, що я не можу залишитись дома… Та в тебе давно в голові замакітрилось, ти сама не розумієш, що говориш.
— А хтозна! — прошепотіла Яруга. — Щось нашіптує мені на вухо та язиком ворушить. Хіба я знаю, хто і що?
І баба лепече, сама не зна що… Ніби хто її за язик тягне! Не йди на Купалу!
Дзіва засміялась.
— А я тобі не раджу, Яруго! Ти ж знаєш, як тебе шарпають, ганяють, як з тебе насміхаються, як надокучають тобі…
— Я цього не боюся, — відповіла стара. — Як погаснуть вогнища, як зробиться темно… Гай-гай! Хтось таки поцілує мене і пригорне… І згадаються молоді літа…
— А хіба що тоді було? — запитала Живя.
— Що? Хіба ти не знаєш? — здивувалась Яруга. — Гай-гай! Королевич мене викрав… Привів у хороми, де стіни були із золота… В саду росла яблуня, родила запашні яблука… Під нею било джерело живущої води… Я сім літ була королевою, сім літ співала пісень, сплітала й розплітала коси і все, що хотіла, мала… Потім зробилось темно, і я в лахманах, з кийком у руці опинилась у пущі… Круки мені голову клювали, очей шукали… Гай-гай!
Вона замовкла; потім знову почала наполягати на своєму:
— А ти, Дзіво, не йди на Купалу!
Дівчина посміхнулась. Тоді Живя простягла старій руку. Яруга похитала головою.
— Рідні дві долоні, ви ж сестри, — пробурмотіла вона. — А долі, долі! Далеко одній до другої!..
— А котрою з нас ти хотіла б бути? — спитала Живя.
— Ані однією, ані другою, — сміючись, відповіла стара, — знову жити, знову плакати, знову відчувати в собі молодість, щоб потім позбутися її?.. О ні, ні!..
Ані білої, ані чорної — ніякої долі не хочу… Я волію солодко заснути й бачити золотий сон, і хоч би й зовсім не прокинутись… А ти не йди на Купалу…
Дівчата почали сміятися з напівбожевільної баби. Сміялась разом з ними і Яруга.
Ось вона знову взяла руку дівчини й почала розглядати.