Згадка про поранення розгнівила Зноска. Він підніс угору обидва кулаки.
— Я цього так їм не подарую, поки одному з них не висмокчу ока! — вигукнув він. — Князь мене пожаліє!
— Ти, мабуть, на вічі був… — засміявшись, промовила стара і сплеснула в долоні. — Я вже знаю! Там дуплистий трухлявий дуб стоїть біля Зміїного урочища… Ти заховався, щоб підглядати… і в тебе вцілила стріла якогось кмета.
Зносек і гадки не мав критись; опустив голову і заскреготав зубами.
— А око в тебе було гарне! — вигукнула Яруга. — От шкода! Ану, скажи мені по правді: ти був коли-небудь молодим? Чи тебе мати старим народила?
І вона підвелася.
— Вгамуй мені біль, — буркнув Зносек.
— Не можу… не можу… — відповіла стара. — Не годиться до Купали вгамовувати. Як-не-як — дика кішка і людська стріла… Якого на це треба зілля?..
Ще й око!.. Го-го! Коли б ти мені не знаю що давав. — мало було б за цю мою роботу… Вгамувати біль — це на себе його взяти, бо тут нема ні джерела, ні каменя, ні дерева, на що він би перейшов. Та й мені треба на Купалу, на Купалу!
І, наспівуючи про Купалу, Яруга залишила Зноска, а сама почвалала лісом. Карлик ліг на галявинці і, поклавши в траву голову, заснув.
ЧАСТИНА ДРУГА
Настав день Купали — свято, яке відзначали в усьому поганському світі, — день Білого бога світла, на честь якого палили вогнища над Адріатичним і Балтійським морями, над Дунаєм, Лабою і Віслою, над Дністром, Роною і Сеною. Вшановуючи цього ясного бога — Беля, люди мандрували на захід зі своєї райської прабатьківщини в холодні простори нової вітчизни. День Купали — найдовший у році, і ніч Купали — найкоротша — були суцільним потоком веселощів, співів, ігор і обрядів.
Над озером, на тій святій горі, куди з сусідніх общин сходився народ на Купалу, люди, ще вдосвіта прийнявши купіль, прикрасившись вінками й букетами квітучого зілля та підперезавшись чорнобилем, юрбами оточили старих гуслярів.
Ще зранку тут працювала молодь, зносячи сухе гілляччя й тріски, стягуючи свіжозрізані стовбури. З мертвого дерева не годилося ставити хату, а тим більше розпалювати святе вогнище. З живого дерева відламували сухі гілки, бо в тих, які лежали на землі, уже оселилася смерть. З усіх кінців сходились дівчата у білому вбранні, підперезаному зеленими поясами, та у вінках, хлопці в напнутих на плечі сіряках. Звідусюди — з гаїв і лісів — лунав заспів, віщуючи нічні утіхи. На узліссі, під дубами, і в самому лісі виднілись наготовлені багаття. Камінними сокирами кололи на підпал скіпки. Кожна громада займала щороку одне і те ж саме святкове попелище. Котився лісом веселий гомін і сміх.
Під одним дубом сидів Слован, під іншим — другий співець, на ймення Вілуй. Коли зачинав один, замовкав другий; співали навперемінки, але пісня одного не в'язалася з піснею другого. Здавалося, що вони перебивають один одного.
І він замовк. Тоді Вілуй бренькнув по струнах і заспівав незрозумілу, напівглузливу пісеньку:
Він похнюпив лису голову й замовк; мовчали обидва, а хор співав про Купалу.
Сонце вже заходило, і погляди всіх були спрямовані на нього. Чекали, коли зникне його останній промінь з позолочених верхівок дерев, щоб розпалити багаття, почати танок і заспівати пісень. Старі жінки сиділи на землі, а біля них стояли цебри, горшки з м'ясом, коржами і тарелі із святковими короваями, молодь крутилась і, плескаючи в долоні, гасала по галявині. Дівчата трималися купкою, хлопці чіплялись до них, перекидались словами, ті відгіркувались, відбивалися хустками.
— Купало! Купало! Ладо! — чулися то тут, то там співучі голоси.
Біля вогнища Вішів стояли вже Людек і Самбор, що не хотів повертатися в городище, та гурт жінок і челяді. Поглядали в ліс, у бік свого двору: Дзіви й Живі ще не видно було. Саме Дзіва мала підпалити вогнище й почати пісню про Купалу.