Тим часом хлопці терли сухе дерево, щоб добути божого вогню. Тут він народиться, молодий і новий, і потім цілий рік горітиме на домашній черені. Був це вогонь, якого з дому нікому не давали виносити. Той, хто виносив з хати вогонь, забирав з неї життя. Вже дві смоляні лучини диміли в їхніх руках, а вогонь все ще не показувався. І Дзіви не було. Самбор більше дивився на стежку, якою вона повинна була пройти, ніж на те, як добувався святий вогонь, що мав спалахнути, коли погасне сонце.
Та ось вдалині показалося двоє дівчат у білому, йшли вони повільно, тримаючись за руки. На головах у них зеленіли вінки, підперезані вони були зеленими гірляндами, в руках несли по снопику трави, але йшли мовчки, не співали. Були це Дзіва й Живя, обидві ще сумували після смерті батька. У Дзіви не виходили з голови слова старої Яруги, і хоча вона не йняла віри напівбожевільній бабі, серце її без упину повторювало: «Не йди на Купалу!» День був святковий, веселий, але вони йшли смутні; Самбор ще здалеку дивувався, що вона була похмура.
Людек підійшов до неї.
— Сестро, — звернувся він, — ходи разом з Живєю… Не заходьте далеко в ліс… Я не вірю Доманові…
Дзіва зашарілась, слухаючи його; гризла зубами стебельце рути й хитала головою.
— Нічого не трапиться, — сказала вона, — ні Доман, ні хто інший не наважиться підійти до мене, я буду серед своїх. Вас, хлопців, тут досить, щоб захистити сестру!
Брат замовк, а Живя, жадібно поглядаючи на людей, раділа близькій розвазі, ноги в неї так і рвалися скакати, очі сяяли, і вона вже наспівувала пісню.
— Та годі лякати! — засміялася. — Ніхто до нас не наважиться підійти… хоч у такий день дайте нам волю… Тільки і втіхи тієї, що на Купалу…
Довкола чувся сміх і лунали вигуки; до них підбігали й смикали за рукави, щоб ішли за ними. Поступово й обличчя Дзіви прояснилося, з'явилася бліда усмішка. І Дзіва тихенько підтягувала:
— Купало! Купало!
А здаля долинула пісня:
Дзіва дивилась на сонце, що заходило; його проміння золотило її обличчя й волосся. Незабаром згас останній промінь, тільки червона заграва вказувала, де воно зайшло… Дві смоляні лучини зайнялися божим вогнем; запалений смолоскип подали дівчині, і вона швидко й спритно підсунула його під стіс. У цю хвилину й біля інших стосів заблищали вогники, і дзвінкий голос радісно вигукнув:
— Купало!..
Взявшись за руки, всі стали в коло, — окремо жінки, окремо чоловіки, — і полинули лісом пісні.
Здаля видніли сяйва багать, а біля них миготіли, звиваючись, дівочі постаті з піднесеними вгору рука ми, з розпущеним волоссям, розмаяним убранням, з порозв'язуваними вінками.
— Гей, Купало, Купало!
Деінде хлопці кидались у вогненну купіль, стрибали через вогнище під схвальні оплески; коли-не-коли чувся крик; вони зачіпали дівчат; в шалі і в метушні серед темної ночі робилося часто таке, що пробачалось тільки на Купалу.
Дзіва, втомлена піснями і танками, сиділа серед своїх і дивилась у вогонь. Самбор здаля чатував її, але вона ні разу не глянула на нього. Приятелі підбурювали його позмагатися в перегонах, але він не дуже мав до цього охоту; був мов сам не свій, відходив на кілька кроків і знову повертався, ні на хвилину не спускаючи з очей господаря; ніяк не міг забути про Домана… Дзіва помітила, що він стоїть на сторожі, й замахала йому:
— Іди до людей! — сказала. — Іди повеселися.
— А ви… Дзіво? — спитав Самбор. — Чого ви такі похмурі та невеселі?..
— Я… — почала тихо дівчина, — в мене інша доля, ніж у вас! Хоч би й хотіла, не можу веселитись… Чого очі не бачать, те серце чує, а коли на серці сумно, важко бути веселою. І вона звела очі вгору.
За лісами, за горами, — промовила ніби сама до себе, —
Дзіва сумно опустила голову, забувши про Самбора; а той, стоячи за нею, слухав зі страхом і не розумів. Те, що говорила вона, так не відповідало тому, що звучало довкола… Хлопець ще довго дивився на неї здаля, але вже наблизитись не посмів. Живя, кружляючи в танку біля вогнища, не раз виривалася і підбігала до Дзіви, намагаючись потягти її з собою; смикала Дзіву за руки, хотіла підвести її, але поверталась, наспівуючи, сама. Сидячи, дівчина обривала з вінка цвіт чорнобилю, і, здавалось, думки її були далеко-далеко… може, біля батька й матері?..