На чималій відстані від нього не то лежала, не то сиділа на землі стара баба. Звалася вона Яругою, і всі вважали її відьмою. Це була та сама стара, що відраювала Дзіву йти на Купалу, а сама поспішала і, видно, недаремно… Яруга, що була на всім околі пострахом для господинь, — їй, подейкували, було легко відібрати в корів молоко, в хлібах вузлів нав'язати, зачарувати воду, тісто переквасити, — чудово почувала себе на Купалі. Поїли її всі, щоб, бува, не розгнівалась і не зурочила в чому. Яруга піднесла руку й гукнула:
— Гей, хлопче! Дай-но руку! Зараз же подай мені руку!.. Не бійся, я нічого поганого тобі не зроблю. Навпаки, любистку дам, щоб тебе дівчата кохали… Тільки дай руку мені, руку подай! Бо сама я не встану, а треба ж уже йти! Хлопче! Чуєш? Подай руку, бо зурочу… В'язи собі скрутиш до нового місяця… Подай руку!
Самбор обернувся, йому жаль стало старої.
— Яруго! — мовив він. — Я допоміг би тобі встати, але ти не дійдеш сама, а я не можу тебе вести, бо мені вже час додому.
— Не мудруй, подай руку… Як устану, як зведуся на ноги, то вони самі підуть у мене… Чуєш, хлопче?..
Самбор підійшов і обома руками підвів стару. Вона тремтіла й хиталася, здавалось, ось-ось упаде, але втрималась на ногах. Налитими кров'ю очима глянула на нього.
— А чого це ти так довго спав? — пробелькотіла вона.
— Я не спав, мамо! Лихі люди мене зв'язали, ледве звільнився від вірьовок… Яруго! Чи не трапилось чого на Купалу?
Стара глянула на нього, скривила губи й розсміялася:
— А що могло трапитись?
Вона махнула рукою і, сміючись, заспівала:
— Яку? Хто? — закричав Самбор.
Стара посварилася на нього пальцем.
— Гей, ти! Парубче… Парубче!.. Тобі теж її захотілося? Дочки господаря? Задивлявся і ти на неї, я все знаю… Гордовита була… розумна… у вінку хотіла ходити… Там… А вінок поплив за водою… за водою… схопили її… схопили, молоду… До світлиці, до світлиці ведуть… Ха-ха! От тобі й кінець дівочому царюванню!.. Вона почала плескати в долоні, а Самбор заламав руки.
— А брати? А челядь? А наші?..
— Побили, порозганяли, вхопили й понесли. Доман — кмет багатий… Має кількох жінок, а дружини— жодної. Отож вона й буде там царювати… Ой Купало! Купало! — заспівала Яруга, хитаючись і плещучи в долоні.
Самбор стояв, мов прибитий. А стара, дивлячись йому в очі, сміялась.
— Так їй і треба! Бо надто вже горда була! Я знаю, знаю, чого їй хотілося… У храмі біля вогню стояти, щоб люди їй до колін кланялись, а вона їм ворожила… Еге ж!.. Тільки не до горшків і не до куделі! Сватів з хати виганяла, жоден не міг їй вгодити… А я ж їй вчора казала: не йди на Купалу…
Яруга співала, підстрибуючи на моріжку, хоча ноги й не дуже її слухались. А Самбор пішов, похнюпивши голову.
— Бувай здоров, юначе! — гукнула вона йому вслід, — я вже й сама якось пошкандибаю… А за те, що подав старій руку, як захочеш, молоду тобі висватаю… Таку, що її тільки цілувати й цілувати, ніби малинку їсти… Бувай здоров… Піду сама…
І вона попленталась, наспівуючи й голосно сміючись, щось вигукуючи й заговорюючи до пташок, що пролітали вгорі.
Хлопець, пойнятий неспокоєм і гнівом, почвалав додому. Ноги самі його несли знайомою дорогою.
Наблизившись до огорожі, він побачив гурт жінок, що голосили; в другому кінці подвір'я з Людком на чолі стояли чоловіки. Голова в Людка була заюшена кров'ю. Плакали сестри і братові. Всі кинулись до нього розпитувати, де він був. Самбор розповів, що з ним трапилось; вони також розказали, як на них, по дорозі додому, напав, вибігши з лісу зі своїми людьми, Доман і, незважаючи на опір Дзіви, що намагалась прокльонами й сльозами відстрашити його, вхопив її, посадовив на коня й поїхав. Людка, котрий захищав її, хтось ударив по голові дротиком, іншим також перепало.
Довго сперечалися, хто винний, що не захистили дівчини; Людек хотів було зібрати своїх і напасти на Домана, щоб помститись за насильство і зневагу, але інші його відмовляли, посилаючись на звичай викрадати жінок; якщо вже дівчину викрадено, не годиться її забирати назад. Та ось у воротах з'явилася і сама Дзіва!
З грудей у жінок вихопився крик, і вони юрмою побігли до неї. Дівчина стояла, тримаючи за вуздечку коня, що приніс її сюди; лице в неї пашіло. Вбрання було забризкане кров'ю, зім'яте і сіре від пилу; в очах палав страшний вогонь. Вона мовчки стояла коло хати і здавалась напівбожевільною. Всі закричали: