— Дзіво!
Сестра, плачучи, повисла в неї на шиї. Дівчина тремтіла і довго ще не могла вимовити й слова. Самбор відчинив їй ворота й обережно взяв з її рук повіддя. Вона, звільнившись від обіймів сестри, яка не переставала цілувати її, неквапним кроком, ні на кого не дивлячись, подалася до хати. Дійшовши до призьби, вона впала й заламала руки.
Всі тісним колом обступили її.
— Дзіво, як ти від нього вирвалась?
Дівчина довго не відповідала. Живя принесла їй черпак холодної води; Дзіва напилася, зітхнула, і з очей її покотилися сльози. Самбор щось шепотів, дивлячись на коня. Був то кінь Домана; на світлій шерсті його застигла струминка крові. Дівчина сиділа замислена, то водила рукою по лобі, то щось сама собі під ніс бурмотіла, сумно посміхаючись.
— Він хотів цього! — нарешті вигукнула вона. — Замість Дзіви… Ния йому дісталась… Він хотів цього… Я вбила Домана… Чого він насильно схопив мене?
І, насупивши брови, вона глянула на брата.
— Ех, ви! Не зуміли мене захистити… Я сама краще за вас це зробила. Від святої гори до двору Домана далеко… Він ухопив мене за стан, притис до себе… і погнав коня… Кінь пустився чвалом… Я кричала, але ніхто мене не чув… Хотіла йому видряпати очі, але руки не слухались, ніби хто поперебивав їх… Тремтіли від гніву і злості… Сміючись, він заспокоював мене… На боці у нього блищав меч… Я помітила… Але замовкла, причаїлась… Йому здалося, що він приборкав мене… Я мовчала, ми довго дивились одне одному в очі… Він, мов дитину, мене тішив обіцянками… Я слухала. Кінь, втомившись, сповільнював біг. Меч блищав у Домана на боці… До двору було далеко… Він говорив, що кохає мене, тому й вчинив насильство… Я мовчки дивилася йому в очі… Меч тремтів у мене під рукою… Доман нахилився, щоб поцілувати мене… Я не крикнула… Меч потрапив до моїх рук. До його двору було ще далеко, коли я загнала йому в груди меча… Його власного меча… Він схопився руками за рану і впав додолу… А я втекла на його ж коні… Ніхто не гнався за мною, люди залишились біля свого пана.
Вона глянула на братів, що, насупившись, мовчали, ка сестру, яка з жаху затулила руками очі. Тільки Людек дивився на неї.
— Доманові брати цього не подарують, — сказав він. — Ми кров’ю заплатимо кров…
Ніхто більше й словом не прохопився. Ще довго тривала тиша.
— Мені вже тут не жити, — озвалась нарешті дівчина, дивлячись у землю, — попрощаюсь із вами і піду звідси назавжди… Як мене не стане, не будуть мститися… Піду, куди очі бачать, куди поведе мене доля…
Дзіва встала, жінки заплакали, заголосили. Живя обняла її, і вони разом увійшли до хати.
Брати тихенько почали радитись, що їм тепер робити. Дзіви довго не було. Вона пішла, щоб скинути святкове вбрання і сплести собі новий вінок. У світлиці зв'язала вузлик білизни на дорогу, а Живя, помітивши ці приготування, упала, ридаючи, на долівку.
Потім, обнявшись, вони тихенько плакали обидві.
— Прощай, моя єдина, прощай, моя рідна… — ніби співаючи, мовила дівчина, — прощай навіки! Я мушу йти, все покинувши, світ за очі, туди, куди доля поведе мене. Піду на острів Ледницю, до храму Нійоли, стану біля священного вогню і стоятиму, поки не виплачу очей своїх і не зів'яну… Поки не помру або поки не погасне священний вогонь.
І вона вирвалася з обіймів сестри.
— Тепер ходім, Живя, єдина моя сестро, я попрощаюся з рідним вогнищем і кожним куточком, попрощаюся з порогом і стінами, худібкою і кіньми, — з усім живим і мертвим… з чим подружилася і що любила…
Урочисте і зворушливе це було прощання; взяли участь у ньому всі жінки. Підійшла Дзіва до вогнища і вкинула в нього останню лучинку.
Ніхто не посмів осуджувати її наміру. Біля огорожі стояв на прив'язі закривавлений кінь Домана; вона наказала відв'язати й нагнати його, щоб він повернувся в свій табун. Стара Веліха й двоє озброєних людей з челяді мали провести її до озера, на Ледницю. Самбор напросився третім. Коли Дзіва востаннє обернулась до двору й замахала білою хусткою, почувся плач і лемент. Сестра й невістки, сівши на землю, заголосили за нею, ніби за померлою.
А здаля долинуло іржання: кінь Домана, пущений на волю, чвалом поскакав через ліс — до своїх.
Біля Доманового обійстя було тихо і порожньо, коли наступного дня під'їхав до його воріт Мишко.
— Нема Домана? — запитав він слугу, що стояв у воротях.
Хлопець мовчав.