— Брат мій покалічився, лежить поранений, — озвався Дужий, — але вам завжди раді.
— Я вмію лікувати рани! — вигукнув Бумир. — Піду подивлюсь.
— Баба його перев'язує…
Бумир, сопучи, зліз з коня і, не питаючи ні в кого дозволу, пішов до хати.
— У моєї челяді є сало, яким заливаємо рани, — сказав Бумир. — Чуєте, заллємо йому сала, і за кілька днів у нього й сліду не залишиться від рани.
Коли вони заходили в світлицю, Доман, ніби відчувши, що з'явився чужий, заворушився в постелі. Яруга, яка дрімала біля вогнища, прочумалась і сердито сплюнула. Бумир, ні на що не зважаючи, підійшов до хворого.
З того, як вони перезирнулись, можна було зрозуміти, що господар не радий був гостю.
— Я заблудився, дозвольте перепочити у вас, — сказав Бумир, сідаючи на лаві.
Доман дав знак братові прийняти гостя. Бумир розсівся, зіпершись на стіл.
— У моїх людей є сало, — сказав він, — яке найстрашніші рани гоїть. Ведмідь, бісова тварина, якось мало не всю шкіру здер у мене з голови, і тоді мене салом цим вилікували…
— Милостивий пане, — звернулась Яруга, — більше нічого не треба… Кров я заговорила і зілля маю, що швидко лікує. Більше нічого не треба.
Хворий теж махнув рукою, і Бумир замовк.
Увійшов Дужий з медом і коржем, а за ним внесли миски з наїдками. Гість жадібно почав пити й їсти, що аж за вухами лящало, і поки не наситився, тільки сопів. Яруга вийшла на подвір'я, де потішалася, жартувала з челяддю. А Дужий пішов подивитись на стадо, — вони залишились самі. Бумир, видно, цього тільки й хотів, бо відразу ж підсів до господаря.
— Ех, любий Доманку, — почав він, нахилившись до нього, — не в пору тобі ця рана, ця хвороба… Кепські у нас справи… Нам потрібні люди, людські руки… Кмети, брати наші, бунтують і страх, що готують проти нас.
Хворий нахмурив лоба.
— А хіба що там? — буркнув.
— Всі показились… проти нашого князя виступити збираються…
Доман слухав, більше і словом не прохопившись.
— Всі ми загинемо, — тихо промовив Бумир, — князь розлютився, буде мститись, німців хоче нацькувати на нас…
Бачачи, що господар нічого не говорить, Бумир вів далі:
— Проти князя готується змова… Вже збираються, радяться… і все це тільки для того, щоб свого в городищі посадовити. Не про свободу вони дбають, а про те, як добратись до князівських скарбів… Ми знаємо! Але не буде по-їхньому, бо наших теж багато, — таких, хто стане на боці князя. Ми не допустимо цього… Не допустимо!.. — вигукнув Бумир, грюкнувши кубком по столі.
Очі в нього заблищали.
— Мишкам захотілося панувати, а ми воліємо цього князя, що є… Ми знаємо його, а ті, поки не наситились, ще жадібніші будуть… Не допустимо!
— Ви вже підрахували свої сили? — спитав Доман.
— Навіщо їх рахувати? Лешки всі підуть з нами, бо це їхня кревна справа, помиряться… Та й кметів є чимало, що хочуть спокійно обробляти свої поля… А тих, які виступлять проти, князеві слуги всіх до одного переб'ють.
Бумир, випивши меду, у всьому необачно зізнався; Доман, розумніший за нього, давно передбачав, до чого це призведе, і передчував, що Бумир так чи інакше спитає, на чиєму він боці. Брехати не хотів, а сказати правду, здавалось йому, було б небезпечно. Доманові спало на думку зіслатись на хворобу; як тільки Бумир замовк, він застогнав і схопився руками за груди. Яруга, що стояла під вікном, почула стогін і поспішила до Домана.
Бумир не наважився продовжувати розмову. Відвів убік Дужого і, кваплячись, промовив:
— Я не можу тут залишитися до ранку… А Доман спить… Завтра передайте йому від мого імені, щоб пам'ятав, що говорив я йому; хай тримається з тими, хто дбає про громаду і любить спокій. Обов'язково скажіть йому про це, бо мені ще бозна-куди їхати треба.
Випроваджений у такий спосіб, Бумир із сердитим бурчанням сів на коня й подався собі далі. А Доман і не думав спати; це він намовив стару, щоб вона допомогла йому відбрехатись. Як тільки почув, що вершники виїхали за ворота, завовтузився на своєму ложі. Лежати надокучило, і він хотів спробувати, чи не вдасться йому підвестись. Яруга перелякалась; вона навіть і уявити собі не могла, що Доман так швидко очуняє, і почала мало не силою заганяти його в ліжко. Та й стан здоров'я ще не дозволяв йому вільно рухатись. Доман тільки спробував підвестись, але, відчувши слабість у тілі, знову ліг. Яруга ще раз почала заговорювати рану. За це тут і їла, і пила, скільки душа забажає; тому стара, як тільки могла, вдавала, ніби вона вкрай тут потрібна.