На третій день перед подорожніми заблищало широке ясноводе озеро, і вони привітали його поклоном; озеро, як і острів, було святе. І сам острів виднів удалині, на той час покритий густими гаями і зарослями. З-за дерев і кущів не видно було храму. Вздовж берега темніли нужденні халупи. Біля них сонно погойдувались на хвилях прив'язані до паль човни. В халупах мешкали рибалки, перевізники пілігримів. За переказами, хати цих бідняків стояли тут з прадавніх часів, було їх колись багато; на забитих у дно озера палях, що стирчали з води, розташувалось ціле селище з численним і заможним населенням. Але з часом палі погнили, хати позвалювались у воду, і люди перебрались на сушу й розсіялися. Залишилось кілька почорнілих, низько осілих над водою, закурених халуп.
Біля хат, на примостках, Дзіва попрощалася зі своїми супутниками. Тут уже було безпечно, і дівчина сама могла йти, куди вела її доля. Більше не потребувала ні друзів, ні подруг. Самбор, що з дитинства шанував і любив Дзіву, кинувся їй у ноги.
— Бувай здоровий, Самборе, — сказала вона. — Будь щасливий… Вклонися від мене моїй любій сестрі, братам, усім…
Із халупи на хистких палях вийшов згорблений дідуган з веслом у тремтячих руках. Мовчки спустився до човна, скочив у нього, відв'язав і почекав з хвилину. Дзіва сіла, і він відчалив від берега.
На острові було тихо-тихо… тільки тисячі солов'їв навперебій виспівували в кущах. Між лоз і вільшин звивались потаємні стежки, протоптані людьми. Дзіва йшла повільно, не кваплячись, бо знала, що дійде, куди їй судилось прийти.
Серед хащі відкрилась зелена галявина. На ній купками сиділи люди і в якомусь урочистому мовчанні підживлялись, дістаючи з кошиків, що хто взяв з собою.
З барв і крою вбрання видно було, що сюди зібралися люди з різних країв. Вони різнились одні від одних не тільки одежею, а й розмовляли одмінною, хоч і схожою мовою; були тут полабські серби, вільки й редари, були далемінці, укри, лучани, були дулеби, древляни з Дроздянських лісів, тутешні поляни, лужичани з Варти і Одри, бужани з Буга, навіть хорвати та інші численні на той час племена, які мали різні назви, але походили з одного розгалуженого роду. Чарівним видовищем були ці юрми людські, що різнилися вбранням та звичаями і, хоча й не знали, але розуміли одні одних і почували близькість по праматері. Не відразу вони браталися, обережно вивчали одні одних, але почата кимось пісня або промовлене слово зближали їх.
Сірі, чорні, коричневі, білі свити, сіряки, опанчі, підперезані зеленими, червоними, чорними й білими поясами, відрізняли племена. Зброя у них теж була неоднакова. Племена з Влтави і Лаби, які жили ближче до німців, вже багато чого запозичили в них; а ті, що жили на Віслі та ще глибше, мали дикіший вигляд. У людей з Балтики (Білого словенського моря) було багато заморського начиння, яке їм привозили кораблі з далеких країв.
Дзіва пройшла між громадками пілігримів, котрі з цікавістю дивилися на неї. Храму звідси ще не було видно, його закривали дерева. Серед густих заростей вона натрапила на першу камінну огорожу храму. Це були величезні брили, не зачеплені людською рукою, такі, якими їх породила земля або принесло море, з обрисами, створеними віками; вони стояли одна біля одної, на однаковій відстані, немов сторожа, закам'яніла від якогось закляття. Скільки сягало око — вліво і вправо — тягнувся ряд святих кам'яних стовпів.
На одній із цих брил сиділа, спираючись на руку, жінка в білому. Вона вже була стара; срібне волосся спадало їй на плечі, а на ньому зеленів дівочий вінок із рути. В руці вона тримала різьблену білу палицю. На жінці було чистеньке селянське вбрання з блискучими застібками. На спокійному зморшкуватому, зів'ялому обличчі ледь жевріло життя, що вже наполовину вмерло в її істоті, — була вона байдужою до смерті і до власної долі. Дзіва вклонилася їй. Стара повільно підвела очі і, нічого не говорячи, показала праворуч, на стежину, а сама знову підперла рукою голову й замислилася.
Дівчина пішла вказаною стежкою. За кілька кроків стояв, спираючись на ціпок, невисокий на зріст старець, у темній опанчі, накинутій поверх чистої білизни, і в шкуряках, перев'язаних червоними шнурками. Висока чорна шапка закривала йому чоло.
З-під сивих брів він дивився на Дзіву, що наближалась до нього. Вона вклонилась йому в ноги.
— Ви тут пан і отець? — спитала.
— Я — Візун… Так…
— Прийшла просити у вас притулку, — почала Дзіва, підводячись. — Я б свято оберігала вогонь Ниї… З юних літ дала обітницю богам!
Старий Візун лагідно і спокійно дивився і слухав. Дівчина говорила, вся зашарівшись.