— Ти сирота? — спитав він.
— Ні… Ще недавно були в мене батько й мати, і тепер є ще брати й сестри… Я дочка кмета Віша, — почала розповідати вона. — Мого батька вбили люди князя…
Візун наблизився, з цікавістю слухаючи її.
— Мене хотів викрасти і взяти собі за жінку наш сусіда… Обороняючись, я вбила його. І не хочу, щоб його кревні мстили… тому й прийшла сюди.
— Вбила? — здивовано вигукнув старий Візун. — Ти вбила?.. А як звали того чоловіка?
— Доман! — відповіла, зашарівшись, дівчина.
— Доман! Доман! — мовив, заламуючи руки, старий. — Я ж маленького носив його на руках…
Візун спохмурнів.
Дзіва зблідла: вона боялась, що їй відмовлять. Але старий не сказав і слова. Спершись на ціпок, мовчки дивився в землю.
— Доман убитий! — прошепотів він сам до себе. — Дівка вбила його… Розповідай, як ти його вбила! — звернувся старий.
Дзіва тремтячим голосом почала розповідати; пояснювала цей вчинок тим, що дала обітницю богам і оборонялась перед насильством. Візун запитав, чи впевнена вона, що Доман убитий, а не поранений? Не хотів вірити в його смерть. Потім замовк.
— Дозвольте залишитись тут біля вогнища! — заволала Дзіва.
Старий замислився і довго не відповідав.
— Залишайся, — нарешті сказав він, — але ти для нас занадто молода і гарна… Ще не знаєш себе, засумуєш… побудь, але тільки в гостях… А інакше тобі й думати годі… Коли переболить у тебе серце, підеш! О! Підеш собі звідси!..
— Ні, ні, — заперечила Дзіва, — я залишуся…
Візун смутно усміхнувся і, нічого більше не говорячи, показав їй дорогу до храму.
Дзіва скоріше бігла, ніж ішла. Недалечко побачила частокіл і ворота. Частокіл був зроблений з гладенько обтесаних кілків, майстерно оздоблених угорі різьбою — зубцями і кульками. Ворота, також зроблені з дерев'яних стовпців, пишні були, мов дівчата у святковому вбранні: з кантами, зубцями, смужечками білого, жовтого й червоного кольору. На дашку, прикріпленому над ворітьми, висіли вінки, подекуди посохлі, подекуди ще свіжі, зелені. Звідси простягалась доріжка, встелена зеленим листям ірису. У візерунчасто різьбленій дерев'яній кадці, біля якої стояв білий черпачок, була чиста, як сльоза, джерельна вода. Дзіва зачерпнула її і вгамувала спрагу.
— Здрастуй, свята водице, нова водице! — прошепотіла вона.
З-за воріт виглянув другий дідок, схожий на Візуна, і відразу ж сховався, побачивши Дзіву.
Доріжка пролягла між двома частоколами, що оперізували храм. І друга огорожа була зроблена з тесаних кілків, але оздоблена ще майстерніше.
На ній висіли шкури, різноманітна зброя і дари, принесені пілігримами. Доріжкою вона дійшла до сходів, що вели до других воріт. Тут було темніше, бо дерева й огорожа закривали світло.
І Дзіва побачила нарешті храм; баня його, обшита гонтою, спиралася на дерев'яні стовпчики, розміщені один біля одного. Поміж стовпчиками, пофарбованими в червоний, з жовтими пасмугами, колір, висіли червоні суконні запони, закриваючи внутрішність храму. Стін не було. Якийсь дрож охопив дівчину, коли вона наблизилась до суконної завіси і мала вже підняти її, щоб зайти туди, звідки ніколи більше не хотіла і навіть не мислила виходити. Подивилась вона на білий світ, на ясний день, прислухалась до щебету соловейків і тремтячою рукою відкинула заслону, що зашелестіла над її головою.
Увійшла. Тут на хвилину огорнула її ніч, бо спочатку нічого не змогла побачити. Тільки на чорному тлі, в глибині храму, поблискував вогник. Запах смоли, бурштину, спаленого зілля пересичував важке, тепле повітря. Коли ж її очі звикли до темряви, вона розгледіла підперту зсередини стовпами контину. В глибині стирчали камені, що захищали мляво пломеніючий вогонь. Дим і іскри підіймалися з нього то повільно, то швидко, виходячи в отвір у даху або від пориву вітру розпливаючись по храму. Біля вогню сиділи дві жінки в білому, які, здавалося, спали чи дрімали. Крізь дим і полум'я в контині темніла якась невиразна, що сягала аж до стропил даху, постать — чорна від кіптяви, дивовижно безформна, страшна статуя, біля ніг якої лежало кілька білих черепів. Коло неї висіли луки, списи, ножі та інші трофеї, а саме тіло було обвішане гірляндами бурштину і червоними кульками, нанизаними на нитку. Вгорі, на потворнім обличчі, блищало двоє очей — два величезні рубінові камені, що яскраво багряніли, мов кров. Тільки й видні були ці променисті очі. Від них ніде не можна було сховатись. Вони дивились на всі боки; вогонь, що палав унизу, відбиваючись, миготів у них і робив їх ніби живими. В темряві ці рухливі від мигтіння полум'я очі божества жахали, неначе це був погляд з іншого світу, грізний і сповнений гніву. Тут було тихо, тільки потріскувала лучина та щебетали пташки; впурхнувши в храм, вони неспокійно кричали, намагаючись вилетіти надвір.