Подорожній тим часом поглядав то на сонце, то на течію річки. Вздовж її берегів і сліду не було дороги. Здавалося, він роздумував — переправитись йому через річку, вирушити за течією чи проти неї. Коні вже з нетерпінням рвались уперед, повернувшись на схід; старий подумав трохи, зміряв очима луг, трясовину і бір, потім звернув на піщаний берег, туди, де напували коней. Зупинившись, він, певне, обмірковував, чи знайде тут брід, бо очі втупив у воду, ніби виміряв її глибину. Був би зараз помітив і голову ту в кущах, що стежила за ними, але вона спритно сховалась, тільки віття опустилося й затремтіло. Поволі коні заходили в воду; тут не було ні грузько, ні глибоко, вода сягала їм до черева; здавалося, що вони попливуть, але раптом вийшли на піщану обмілину, і ось уже й протилежний берег. Обидва подорожні вибрались з води, ледь замочивши ноги.
По тому березі, який був трохи вищий і сухіший, зручніше було їхати, але тут, у гущавині, щось дивно зашелестіло… «Мабуть, сполоханий звір», — подумав подорожній.
Навколо, окрім місця, де вони ночували, й сліду не було людського; незайманий бір — справжній праліс — буйно ріс аж до неба; височіли товсті, стрункі дерева з сухим гіллям унизу і з зеленими кронами вгорі. Де-не-де виднілися звалені бурею, напівзогнилі, з майже обдертою корою стовбури, погнуті бурею молоді деревця і сухі від дряхлості, порослі мохом, ніби одягнені на старість у хутро, велетні.
Вершники їхали далі. Недалечко на узгір'ї щось забіліло. Під дубом лежав вижолоблений, у вигляді чаші, камінь, над ним стояв другий — товстий і незграбно обтесаний… Чиясь невправна рука видовбала на ньому ніби схоже на людське, але із страхітливими рисами, обличчя, з насунутою на лоба шапкою. Старий стримав коня, помітивши біля дороги знак, озирнувся і, минаючи, плюнув на нього з погордою.
В цю ж мить з кущів почувся дивний свист, і дерев'яна стріла застряла на грудях у грубому сіряку старого. Тільки-но він відчув удар і повернув голову, не знаючи, що йому робити: братись за зброю чи тікати, як скрикнув хлопець. Друга стріла влучила йому в ногу. А з лісу долинув сміх, якийсь дикий, страшний сміх, ніби виття звіра або крик людини… Потім регіт прокотився луною, і все замовкло. На камені зверху сиділа сорока і, піднявши крила, застрекотала, вторуючи сміхові, і металась, ніби й вона погрожувала.
Коні, сполохані цими голосами, прискорили ходу, але ворога вже не видно і не чути. У лісі панувала тиша, тільки врочисто шуміли дерева.
Старий вершник мчав далі риссю, весь час підганяючи румака, а хлопець, витягши стрілу з ноги, поспішав за ним, припавши до шиї свого коня… Так промчали вони кілька стай і нарешті, не чуючи й не бачачи погоні, притримали коней. Лише тоді старий озирнувся на хлопця і помітив, що той, зблідлий, із стиснутими вустами, з виряченими очима, припав до коня. У старого не було навіть часу звільнитись від стріли, що стирчала з грудей. Пробила вона сукно і, видно, застряла в тілі, бо хоча від швидкої їзди і зігнулася, й схилилась додолу, але все ще трималась. Лише тут, на галявинці, старий зупинив коня, глянув на стрілу і вміло її смикнув, скрикнувши від болю, потім оглянув з цікавістю і всунув до шкіряного мішка, що був у нього за плечима.
Вістря стріли було зроблено з білої кістки, на ньому червоніла кров.
— А щоб їх грім побив і… буря рознесла, — пробурчав рудий. — Десь у кущах ховалось око, що стежило за нами і помстилось за ідола… Гердо, ти поранений в ногу?
Хлопець злякано, мовчки показав на скалічену ногу. Рана в нього була глибша, ніж у старого: полотняне шмаття не затримало стріли.
— Це нічого. Одна стріла, та ще й полянська, — пробурмотів старий, — вони не отруюють стріл. Я боявся, щоб там більше не було розбійників. Один не страшний. Не наважувався напасти, побачивши, що ми озброєні… Але він може покликати інших, наробити галасу… Треба тікати…
Рудий глянув на сонце.
— Тримайся за коня і пускай його за мною… Треба поспішати, щоб нас не захопили зненацька, поки не доїдемо до знайомих. Опівдні будемо на місці.
Хлопець мовчав, старий ще щось бурмотів; потім подивився вгору, підстьобнув вірьовкою коня, і вони помчали гущавиною, по бездоріжжю, весь час тримаючись берега, — їм річка була за дороговказ.
Вони все їхали дикою хащею, незаселеною, глухою. Якось вдалині, над водою, помітили людську голову з темним збитим волоссям і помахи рук. Але коли почувся кінський тупіт, голова зникла, лише кола пішли по воді. А як тільки від'їхали, голова знову виринула з глибини… На чорному волоссі жовтів вінок із латаття… Очі дивилися їм услід… Трохи далі нісся за течією, мов лушпинка, невеличкий човник; над ним біліло вітрило… Коли почувся тупіт, вітрило було спущено на дно, і човник, наче вуж, вповз між очерет, лози і прибережні зарості, так що тільки верхівки загойдалися… Кілька сполоханих качок зірвалося летіти, витягнувши шиї… Полетіли ключем кудись далі… Потім знову плюснули у воду.