Дзіва, завмерши від страху, що викликали в неї двоє червоних очей, постояла з хвилину, потім повільним кроком підійшла до вогнища, подумавши собі: «Ось де буде моє місце».
І, нікого не питаючись, не дивлячись ні на кого, вона наблизилась до жінок, що пильнували багаття, сіла, як і вони, на голий камінь, взяла приготовлену скіпку й поклала її в огонь. Одна з жінок хотіла її стримати, але пізно підвелася. Вогонь уже обхопив першу жертву Дзіви, на яку вона дивилася так, ніби в ній палало її власне життя. Обидві охоронниці Зніча зирнули на неї з цікавістю і якимсь острахом. При світлі вогню Дзіва могла розгледіти їхні обличчя. Були вони зів'ялі, скорботні, бліді. Поглядаючи на гарну дівчину, жриці почали перешіптуватись між собою, ніби вболівали над нею. Але не сміли її слова промовити, тільки хитали головами. Здавалось, вона приречена на смерть. Дзіва сиділа спокійно, втупивши очі в огонь, відпочивала.
Жриці потім змінились; а Дзіва просиділа цілу ніч, підкладаючи в огонь по лучині.
На другий день сивоволоса, з вінком на голові, жінка зустріла її якось біля храму й заговорила про минуле; і дівчина мусила розповісти, звідкіля прийшла і чому, але та слухала неуважно, і невідомо було, чи сприйняла вона її розповідь. Дзіва сподівалася тут побачити якесь піднесене життя, коли можна і поспівати, і помріяти, а застала мовчання й олов'яну пригніченість на обличчях усіх цих жінок, знуджених одноманітною тишею, що завжди їх оточувала. Увечері, після того, як пішла сивоволоса жінка, появився старий Візун; змірявши Дзіву гнівним поглядом, він знову став розпитувати про Домана.
Дівчина вдруге розповіла про свою пригоду.
— Жаль мені Домана! — вигукнув він.
— А як же я мала захищатись, опинившись у його руках? — спитала Дзіва. — Може захищатись дикий звір, навіть хробак, а дівчині то вже й не можна?
Старець нахмурився й дико глянув на неї.
У наступні дні, ніби для покарання, на неї звалили найважчу роботу. Вона мусила носити дрова й воду, замітати і мити храм, бігати до джерела, всім прислуговувати. Нарешті її послали робити те, від чого вона була звільнена вдома: готувати страви для інших. До того ж на її адресу сипались уїдливі слова; з Дзіви глузували, старші ставилися до неї з певною зневагою; мовчазна, спокійна дівчина все це зносила з такою гордістю, що всі з пошаною стали дивитись на неї, — вона не скаржилась, не плакала, нічим не виявляла, як їй тут важко було. Кінець кінцем бачачи, що знущанням нічого не доможешся, їй дали спокій.
Майже кожного дня прибували на човнах все нові й нові громадки пілігримів для ворожби і принесення пожертв Ниї. Дзіва тепер сиділа біля вогню і по черзі, й поза чергою і почувала себе тут, як дома. Мовчки могла мріяти, дивитись на дим, що набирав дивовижних форм, і не турбуватись про своє життя.
Двічі на день з пожертв і приготованої їжі частину давали охоронницям, і в них усього було вдосталь. Недоїдками від черствих короваїв годувалося незліченне птаство, і ненажерливі горобці тисячами кружляли біля храму.
Вже пройшло десять днів від тієї пам'ятної години, як Дзіва сіла біля вогню й поклала в нього першу скалку лучини. Дівчина прибула останньою, але тепер її всі слухали. Здавалось, вона для того й була створена, щоб владарювати.
На десятий день, коли Дзіва сиділа біля вогню, навколо храму і на всьому острові здійнявся неймовірний галас. Люди заметушились, все заходило ходором; і раптом з усіх боків піднялися заслони, між стовпами, що були ближче до вогню, з'явився Візун у святковій одежі і шапці, а з ним високий червонощокий опасистий чоловік, у шапці з пером, у плащі з червоними нашивками на плечах і облямованому золотими бляшками. Блискучий меч висів у нього при боці. Дзіва глянула і відчула в собі страх і тривогу.
Цей червонолиций чоловік, з диким, мов у звіра, що вибіг з густої хащі, поглядом і насмішкувато скривленими губами, викликав у ній страшенну огиду. Вона втекла б звідси, якби могла. Не знімаючи шапки і не вклонившись, він став навпроти вогню і статуї Нійоли, але дивився не на святощі, а на дівчат, що пильнували Зніча. Довго оглядав їх, поки не звернув уваги на дочку Віша, і вже не відводив від неї погляду. Ось він шепнув щось старому, той похитав головою, видно, не погоджувався. Чоловік уперто наполягав на своєму, двічі поплескав старого по плечі і пхнув його владно у храм.
Візун, вагаючись, повільно наблизився до Дзіви, нахилився над нею і тихо сказав: