— Це милостивий князь… Він хоче, щоб ти поворожила йому.
— Я не вмію ворожити, — відповіла дівчина, — ворожбу насильно не викличеш, вона приходить від духів… Я не вмію ворожити…
В цю хвилину підступила до неї сивоволоса Наня і відвела дівчину вбік.
— Поворожи йому, — сказала вона, — я тебе зіллям впою… Поворожи… Говори лише погане, це лихий чоловік… Я принесу кадило, ти сп'янієш від диму… Говори йому сміло все, що тільки спаде на думку… Він не посміє тебе зачепити…
Промовивши це, стара дістала сухого зілля й наказала поставити на землю горнятко з жаром, набраним з жертовного вогнища. Вкинули в нього зілля, і густий, неприємний, їдкий дим огорнув схилену над горщиком дівчину. Її довго тримали над ним. Дзіва відчувала, як у неї плутаються думки, як з клубів диму перед її очима виростають якісь дивні видіння; вона втрачала свідомість; дівчині здавалось, що її перенесено в зовсім інший світ. На голову давив якийсь страшний тягар… Криваві смуги на чорному тілі, сліпучі блискавиці, хмари диму, дракони і змії, потворні люди — карлики і велетні, — все це разом вирувало перед сп'янілою дівчиною. Дві охоронниці підтримували її, бо інакше вона упала б додолу. Але слабкість тіла поєднувалася з величезною силою думки. Вона відчувала себе сміливою, зневажаючою небезпеку, володаркою, королевою… Отак, очамрілу, її підвели до князя, що, вийшовши з контини, стояв, спершись на частокіл, і глузливо посміхався.
Дзіва втупилася в це дике, скривлене посмішкою, страшне обличчя князя таким владним погладом, що він, пробурмотівши щось, похнюпився і весь затремтів.
— Ти поворожи мені, — тихо промовив він.
— Поворожу, — почала Дзіва, відчуваючи, що якась сила змушує її говорити. — Поворожу…
Двоє дівчат поставили перед нею відро святої води, і вона опустила очі. У воді відбивалось огидне обличчя Хвостка, а навколо, в клубах диму, яким продовжували її обкурювати, зринали найдивовижніші образи.
Князь дивився спочатку насмішкувато, потім зблід — видно, злякався, бо рука, якою він сперся на частокіл, помітно тремтіла.
Візун, стоячи біля нього, ні на мить не зводив з дівчини пильного погляду, — здавалось, диктував їй, що саме говорити. Запала хвилинна мовчанка, перш ніж почалось ворожіння і почулись уривчасті слова:
— Темно! Темно! Я нічого не бачу… — промовляла Дзіва. — Червоний струмінь, ніби тече кров, сама кров… Я чую заклик: «Кров за кров!» Ось у ручці двоє виколених червоних очей, вони дивляться на мене… На вогнищі лежить убитий старець, на купі сміття під вежею — молодий юнак; в озері — порізані мужі… Вони волають: «Кров за кров!» Валують пси і каркають круки: «Кров за кров!»
Князь стрепенувся, аж частокіл затріщав і задзвонив у нього меч біля боку.
— Ах ти, проклята ворожбитко! — крикнув він. — Ти в мене зараз по-іншому заговориш!
— Не можу… Я мовлю те, що мені наказують говорити духи… Князь стоїть у світлиці… високо-високо… унизу душаться, б'ються, мордують один одного люди… Я чую шум, гамір, сунуть юрми… Вороння чорна хмара… Сіли, каркають… Пожирають серця, вирвавши їх із обгорілих трупів… «Кров за кров!»
У дівчини потемніло в очах, вона ослабла і зсунулася, мов сонна, на руки дівчат, які тримали її. Князь стояв блідий і весь тремтів; стиснувши кулаки, він роззявив рота і, мов дикий звір, загрозливо вишкірив зуби. Пхнув ногою відро, воно перевернулось, і свята вода розіллялась но землі. Зомлілу Дзіву внесли до храму. Хвостек, розгніваний не на жарт, мовчки стояв біля огорожі.
Старий Візун, спершись на ціпок, спокійно чекав.
— Зв'язати прокляту дівку і віддубасити як слід! До льоху кинуть її! До ями! — закричав Хвостек. — Тоді буде по-іншому ворожити!..
Ніхто не відповів йому; заслона контини опустилась, і з другого боку дівчата винесли Дзіву на повітря. Князь почав гукати своїх.
Старий подивився на нього.
— Заспокойтесь, милостивий пане! — сказав він. — Хто хоче, щоб йому поворожили, той мусить терпіти все, що передають духи. Дівчина тут не винна.
Вони були самі, і Візун наблизився до Хвостка, зовсім не боячись його.
— Милостивий князю, — додав він, — у вас і так досить недругів і людей, ображених вами. Не наживайте їх іще, не нападайте на те, що не тільки поляни шанують… Це святе місце, і дівчина присвятила себе богам…
Хвостек дико зареготав, підступив до старого і тремтячою від гніву рукою вхопив його за бороду.
— Святий вогонь, дівчина посвятила себе богам!.. І ти теж, старий… сучий сину… Ось я вам погашу вогні, порозганяю дівчат і храм цей зрівняю з землею!